Читати книгу - "Навчи її робити це"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мартусю, на що ти себе перетворила?
– А ти? Що тут відбувалося, можеш пояснити? – Марта прискіпливо оглядала розпанахану Лізину футболку.
– Я… Я мало не здуріла. Ніколи більше не залишай мене.
– Ну ти чудиш, мать! Та я ж – ось вона, наче й нікуди не рушала. У мене телефон, до речі, свиснули. А то б подзвонила, не віриш?
– Вірю, Марто. Я тобі завжди вірила.
– А перевірити не хотілося? – зіщуливши око, Марта зиркнула на Лізу, від чого в тієї кров перетворилася на кип’яч.
…Доки Марта приймала душ з дороги, Лізу трусило й хилитало. Ні, вона нічого її не питатиме, хай усе буде, як і було. Їй добре з Мартою, хай хоч сто чортів ховається у цій вогнепальній дівчині. Тепло, темрява, затишна павутина прив’язаностей… І, можливо, хоч маленький куточок, хоч одненький клаптик душі, відведений особисто для Лізи. Він таки існує, правда ж? У відповідь – лише шум води.
– А ось і я! – і знову легкі краплини, які хочеться збирати губами й складати у себе, наче коштовності у скриньку.
– І все ж… Навіщо ти позбулася мого коханого волосся?
– Ну все тобі треба знати! Інше виросте, не переймайся. Я ж не стала схожою на скінхеда?
– Ти стала схожою на ельфа!
– Це втішає.
– Забула тобі сказати. Тут до нас незваний гість унадився. Заходив, нічого не вкрав. Якби не речові докази, я була б упевнена, що наснилося. Тільки он, диви, – Ліза показала на вже зів’ялі троянди на журнальному столику.
Марта щиро засміялася.
– Ой, ну я не можу з тебе! Ага, налякалася?
– То це ти приходила?! – запитала Ліза дещо роздратовано. – Ну, молодець! Добре зробила.
– А ти отак із моїм подарунком!
– А звідки мені знати, хто тут шастає? Ти хоча б записку залишила. Або вже розбудила б мене.
– Кого розбудила? Мертве тіло? Та ти валялася в розібраному стані! Я тільки коли пульс намацала заспокоїлась. Скільки ти днів пила? Судячи з пляшок – не просихаючи. І, головне, з якої нагоди?
– Послухай, Марто, ти ж не все мені розповідаєш?
Марта насупилася. Ліза почала грати не за правилами, і це її не тішило.
– До того ж… – продовжувала Ліза, – ти так і не пояснила, чому не залишила мені записку.
– Очі не треба заливати, тоді б побачила!
Марта підійшла до столика, взяла конверт, що лежав поруч із квітами. Витрусила з нього ляльок, а разом з ними випала крихітна листівочка. Вона простягнула її Лізі:
– На, читай! – і самовдоволено пхикнула.
– Я… не помітила. Я не могла порпатися в тих…
– Читай! – підвищила голос Марта.
– «Моя дорога Лізонько, я повернулася». І підпис. Твій.
– Авжеж, не сусідський.
– Але чому? Чому ти підсунула мені цих ляльок, наче я маленька дівчинка? Або ти бачила, щоб я гралася?
– Не підсунула, а подарувала. То не звичайний подарунок. То сироти робили. Робили і дарували для інших дітей, щасливих. Ось ці мені одна мала дала, на тебе дуже схожа. Тому й вирішила їх саме тобі подарувати як додаток до листівки.
– Нічого собі, додаток! З такими додатками посивіти можна!
– А що, не подобаються? Подивись, які оригінальні! Ти ж навіть не розглядала, тому й не знайшла нічого.
– І все ж ти могла б мене розбудити! Хоча… Добре. Проїхали.
– Не проїхали. Приїхали, я б сказала. Навіщо ти міряла оце? – Марта простягнула руку, розтиснула кулак, а там… на долоні лежав срібний ланцюжок. Вона обережно витягла довгу чорну волосину, що заплуталася в ньому.
– Твоя?
– Моя. Я просто… Я хотіла…
– Що ти хотіла? Давай ти ніколи більше не будеш чіпати моїх речей! Ти ж не нишпорка, правда? – майже спопелила Лізу поглядом.
Ще хвилину тому зеленувато-бліде обличчя Лізи стало схожим на буряк. Вона зовсім би згоріла, якби Марта, зітхнувши, не перевела раптом розмову на справи буденні:
– Ти хоч їла що-небудь, чудище?
– Майже ні.
– Я принесла пиріжки з яблуками. І сік.
– Та щось не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навчи її робити це», після закриття браузера.