Читати книгу - "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"

Ти знаєш, я весь час від усього серця намагалась виконати свою обіцянку! Я пробувала не звертати уваги на всі ті жахливі речі, які мені щодня доводилось спостерігати... Але годі! Я більше не можу... Не можу дивитися, як на моїх очах ти травмуєш бідних дітей!

— Меггі, схаменися! — вигукнув приголомшений Гвідо. — Адже це найщасливіша команда в усій Малій лізі! Вони ж на першому місці!

— Та хіба ж вони усі щасливі? — запитала

— Меггі. — Хіба щасливі ті малятка з запасу, які цілими годинами просиджують на лавці, принижені почуттям своєї неповноцінності?

— Меггі, ну що ти верзеш? — запротестував Гвідо. — В мене кожен має можливість грати.

— Ще б пак! — гірко зауважила Меггі. — Коли ти маєш таку сильну основну команду, можна без жодного риску випускати бідних запасних на якусь там одну чи дві подачі. О Гвідо, чи ти не бачиш, як це ранить їхні юні вразливі душі? І ці травми залишаться в них на все життя!

— Меггі! Ме-е-ег-гі! — простогнав Гвідо. — Хіба ти не поклялась мені, що облишиш усі свої безглузді теорії про дитячу психіку?

— Я не бачу нічого безглуздого в тому, щоб оберігати малят від душевних травм, — холодно відповіла вона. — Або ти дозволиш грати кожній дитині по однаковій кількості подач, або я пориваю з усім цим!

— Ти маєш на увазі — з Малою лігою? — зраділо запитав він.

— Ні, з тобою! — заявила Меггі.

Гвідо глянув на її блискучі очі, вперту зморшку біля рота, тверде підборіддя, потім перевів погляд на м'яку розкішну статуру й відчув, що відмовити їй він не зможе.

— О'кей! — зітхнув він і, як тільки закінчився перший тайм, зняв з поля основну команду й випустив запас. Наслідки були сумні — "Ракети" програли зустріч із страшним рахунком.

Це в свою чергу призвело до того, що в Патнем-Лендінгу з'явилася нова група запеклих антимілітаристів у складі батьків тих бейзболістів, які входили до основної команди. Хоч Гвідо терпляче пояснював їм, що їхні сини зійшли з поля, аби вберегти від травм душі запасних гравців, батьки не виявили ніякої радості, а лише бурмотіли прокльони і вишкіряли зуби.

"І треба ж було, щоб Меггі сказилася саме перед приїздом полковника Торвальда, — з сумом думав Гвідо. — Що скаже він, коли довідається про дійсний стан стосунків з населенням? Цілком можливо, що до того часу Патнем-Лендінг перетвориться на справжню антивоєнну столицю США". Гвідо ще раз здригнувся, відганяючи од себе похмурий образ крижаної Аляски.

— А зараз, дітки, — весело заплескала в долоні Меггі, — ми всі підемо їсти морозиво!

— Скоро наїмся донесхочу, — важко зітхнув Гвідо.

За триста ярдів від стадіону, в другому кінці Баранячого узбережжя, Лора Бошам розучувала свою народну драму.

Лора сиділа на вишці рятувальної станції і, притуливши до губ мегафон, давала необхідні вказівки своїм численним акторам.

— Всі на місця! — скомандувала вона. — Починаємо останню дію! Ополченці, сховайтесь за бруствер! Англійці, сядьте в човни! Швидше! Швидше!

Учні середньої школи імені Вебстера з Греді Меткафом на чолі зайняли свої позиції за піщаним валом посеред пляжу, а солдати під командою Опі Делримпла кинулися до флотилії з трьох баркасів, що стояли на самому березі під захистом дюн.

— Гаразд, — закричала Лора. — Тихше! Виходь, матінко Патнем!

Матінка Патнем, вона ж Комфорт Гудпасчер, вийшла з купальні і побігла до Греді Меткафа.

— О, Етен, — вигукнула вона, — бережи себе, бо ненависні королівські гвардійці дуже влучно стріляють з мушкетів!

— Не боюся я їх, — відповів Греді Меткаф. — Якщо й проллється моя кров, то вона зросить ту землю, на якій виростає нова нація. Ха!

— Човни! — закричала Лора. — Давайте човни!

З-за дюни, один за одним, повільно випливли три незграбних баркаси. На кормі першого човна стояв лорд Корнуолліс, що його грав Опі Делримпл.

— Слухайте мене, мої гвардійці, — сказав Опі. — Давайте покажемо цьому набррроду, що солдати його величності спррравжні геррої!

— Причалюйте човни і шикуйтесь в колону! — закричала Лора.

Солдати послухались.

— А тепер атакуйте бруствер! — скомандувала Лора. — Не розбігайтесь!.. Ополченці, підпустіть їх до урни і відкривайте вогонь... Молодці, чудово йдете! Вище голови! Ширше крок! Гаразд, ополченці, вогонь!

— Бах, бах, ба-бах, бах, бах, бах, бах, — закричали ополченці, махаючи вказівними пальцями в бік наступаючих червономундирників.

Лави англійців танули на очах. Солдати рвучко хапались за груди і дюжинами валилися додолу, кумедно дригаючи ногами.

Проте жодна куля не зачепила Опі Делримпла, який урочистим кроком вів уцілілих солдатів до бруствера. Раптом він озирнувся і, побачивши, що добра половина його гвардійців корчиться на піску, сказав:

— Бий на відступ, барабанщик! Я, здасться, недооцінив хорробрість цих фермерів!

— Слухаю, сер, — мовив рядовий Вільям О. Вомбес. — Бам-барам-бам-бам-бам-бам, — додав він, розмахуючи руками над невидимим барабаном. В ту ж мить недобиті рештки королівської армії круто повернули і, добігши до човнів, сіли за весла і безславно відпливли геть.

— Ганьба тиранам! — заверещала Комфорт, знову виходячи з купальні

— Ураааа! — закричали ополченці.

— Чудово, чудово! — вигукнула Лора Бошам. — Звичайно, коли ми дістанемо костюми та декорації, все буде ще краще... Даю вам п ять хвилин на відпочинок, а потім повторимо все спочатку.

Актори розійшлися відпочивати, розбившись на дві виразні групи: Греді Меткаф з учнями середньої школи розляглися в тіні під купальнею, а Опі Делримпл зі своїми воїнами простяглися на вершині дюни.

Потім на сцені з'явилася третя група — зграйка учениць середньої школи імені Вебстера, які стежили за репетицією з шосе над пляжем. Зараз вони спустилися вниз і, з'юрмившись навколо Комфорт, дружно посунули до дюни, не звертаючи жодної уваги на малолітніх злочинців, які пронизували їх пожадливо-лютими поглядами.

Дівчата й солдати обмінялись радісними привітаннями і почали розходитись парами.

— Як ся маєте? — сказала Комфорт, наблизившись до Опі.

— Добридень, моя радість, — відповів Опі.

— Ну, готова? — запитала вона.

— Ще б пак — я ж пообіцяв, — відповів він.

— Я думала, що ви жартуєте, — мовила вона.

— Боронь боже, мадам! — вигукнув Опі, з докором дивлячись на неї. — Коли йдеться про такі серррйозні ррречі, я не жаррртую.

— Хи-хи! — посміхнулася вдоволена Комфорт, грайливо поводячи плечима. — Коли дівчата з нашої школи довідаються, що ви склали для мене пісню, вони луснуть од заздрощів.

— Хочете послухати? — запитав Опі, торкнувшись пальцями струн своєї пишної гітари.

— Зараз? — здивовано промовила Комфорт. — Але ж тут стільки народу!

— Дарма! — сказав Опі.

— А я думала, що ця пісня... ну... інтимна, чи що!

— Люба моя, ви знаєте, в чому чудо кохання? — запитав він. — Чудо кохання в тому, що чим більше розказуєш про нього, тим більше воно твоє.

— Вперше чую, — призналася Комфорт.

Опі енергійно вдарив по струнах.

— Дрррузі, — звернувся він до всіх присутніх. — Я хочу проспівати вам невеличку пісню, яку я склав — від серця — для цієї чарівної юної дами, що сидить біля мене.

— Ну що ви! — мовила Комфорт, зашарівшись від задоволення.

Опі взяв кілька вступних акордів і почав:

В Пантем-Лендінгу я серце загубив,

А точніше, ти його украла,

Я тебе лиш вгледів — полюбив.

Ти, мов пава, гордо крокувала

В Пантсм-Лендінгу я серце загубив.

І одній тобі воно дісталось,

Я ходжу, мов п'яний, хоч не пив.

Я не знаю, що зі мною сталось.

В тебе очі більші, ніж в телиці,

В тебе стан стрункіший, ніж в оси,

В Олтусі є кралі білолиці,

Але ти їм всім утреш носи.

В Пантем-Лендінгу я серце загубив,

Пантем-Лендінг — дім мій і могила.

Діву пишногруду я зустрів,

Лиш вона мені до смерті буде мила.

Комфорт сиділа, мов зачарована, її широко розкриті очі блищали, губи самі шепотіли якісь невиразні слова. А навколо Опі, обійнявшись, стояли пари, погойдуючись в такт співу; потім вони всі разом підхопили пісню, і їхні лункі голоси полинули ген-ген над спокійною тихою морською гладінню.

Спів долетів і до купальні, де, притулившись до стіни, сиділи малолітні злочинці; їхні налиті кров'ю обличчя пашіли такою ненавистю, що ось-ось, здавалось, задимлять бачки.

— Так-так, — прогарчав Греді, обводячи поглядом своїх посіпак. — Ви, щенята, занадто розумні! "Треба почекати, поки це їм набридне!" Га? "Не мине й тижня, як наші кралі самі прибіжать до нас"! Га? Дочекались!

Всі мовчали.

— Я знав це з самого початку, — ще з більшим запалом вигукнув Греді. — Є лише один вихід — бійка! Добряча бійка! Я ще раз питаю вас, щенята, хто ви — мужчини чи боягузи?

— Не в тому річ, Греді, — мовив Чарлі, — ми зовсім не боягузи Просто якось незручно бити солдатів Можуть подумати, що ми не патріоти

— Саме так, — підхопили Уоллі, Ед і Фред.

— Страхополохи! — вигукнув Греді, рішуче відкидаючи цей аргумент. — Скажіть одверто, що ви боїтесь солдафонів! Ось в чому річ!

— Ну, не кажи, — загули хлопці.

— Так, боїтесь! — повторив Греді. — А чого боятись? їм по вісімнадцять років, а вам по сімнадцять з половиною. Невже ви думаєте, що вони набагато дужчі за вас?

— Ніхто цього не думає, — сказав Уоллі. — Але навіщо нам бійка, коли можна обійтися без неї? Я певен, що, як тільки солдати набриднуть дівкам, вони самі прибіжать до нас. Давайте ще трохи потерпимо.

— Авжеж, — сказали Чарлі, Ед і Фред.

— Терпіть, щенята, терпіть, — мовив Греді. — Дожидайтесь чуда, коли вам так хочеться. Але згадаєте мої слова — без бійки нічого не вийде. Нічого!

— Діти! — закричала Лора Бошам. — Діти, на місця!

20

Четвертого липня, в День незалежності , у Патнем-Лендінгу сталися такі події:

О п'ятій годині ранку якийсь п'яний патріот на повному ходу кинув з машини величезну хлопавку Вона вибухнула перед особняком місіс Хоффа. Анжела вмить зірвалася з ліжка і, схопившись за серце, пронизливо заверещала. Але невдовзі зрозуміла, що це всього лише хлопавка, і спробувала знову заснути. Проте сон не приходив, і серця не залишала якась невиразна тривога.

Прововтузившись з годину, Анжела облишила думку про сон, увімкнула нічник, запалила сигарету і вся оддалася відчаю. "Весела історія, нічого сказати, — похмуро думала вона. — В тридцять вісім років опинитися у цій клятій норі без чоловіка і без жодної надії роздобути чоловіка. Оскар безслідно зник, Гаррі став недосяжний, і винувата в цьому тільки вона.