Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

1995. У п’ятдесят один рік Каздан стає майором і йде на пенсію, коли йому виповнюється п’ятдесят сім, тобто досягає віку, передбаченого законодавством. Відтоді ніхто в судовій поліції нічого не чув про нього. Він більше ніколи не з’являвся в жодному з кабінетів будинку 36. Нікому не набридав ностальгійними спогадами.

Каздан рішуче перегорнув сторінку свого життя.

Рівно о шістнадцятій годині Волокін покинув архіви, попрощавшись зі службовцями цієї установи, з виразом детектива, який глибоко поринув у розслідування. Добуті відомості гули в голові. Перед очима маячіла постать Каздана з його чотирма десятками років сумлінної й самовідданої служби, служби без страху й докору. Справжній воїн поліції. Не один із тих базік, про яких читаємо в детективних романах, що на вікенді грають на скрипці й захоплюються філологією. Сідаючи в машину, Волокін обмірковував одну думку. За цими обрисами він угадував дещо інше: ваду, яку не зміг виявити, але яку відчув інстинктивно.

Волокін зупинив машину біля інтернет-кафе й примостився в найдальшому боксі. Він хотів знайти сліди Каздана в павутині Інтернету. Уривки з преси, участь у вірменських товариствах, інформацію про шлюби… Що завгодно, аби тільки це давалося під позначкою «особисте».

Клацнувши кілька разів мишею, Волокін не повірив очам.

Він відкрив зовсім несподіване джерело. Автобіографію вірменина детектива, підписану його власного рукою! То була не якась уже опублікована книжка, ані хронологічно структурований текст, а низка статей, що виходили друком у місячнику вірменської громади під назвою «Арарат», який видавало товариство ГВС (Головна вірменська спілка), що мало свою базу в Альфорвілі. Протягом кількох років Каздан щомісяця писав туди статтю на заданий сюжет, завжди відштовхуючись від якоїсь події в особистому житті, щоб потім перейти до того, що було йому найдорожче, — любої серцю Вірменії. Ця хроніка торкалася безлічі сюжетів. Проблема паспортів для вірмен. Монастир Сан-Ладзаро, розташований на одному з островів неподалік Венеції. Романи Вільяма Сарояна. Кар’єра Анрі Вернея, французького режисера, чиє справжнє ім’я було Ашад Малакян. Каздан написав навіть статтю про американський гурт металістів System of a down,[24] усі учасники якого були вірменського походження. Ця інформація здивувала Волокіна. Він уже багато років слухав цей гурт із Лос-Анджелеса, і йому було важко уявити собі, як старий чоловік може слухати Chop-Suey[25] або Attack,[26] де труби дико завивають, а гітари мало не розриваються від оглушливих акордів.

Наприкінці читання його подив лише посилився. Вірменин показав себе людиною рафінованого, витонченого і складного розуму. Брусар назвав його інтелектуалом. У всякому разі, в ньому не було нічого від того брутального й обмеженого поліціянта, який каже: «Усе начебто було, як і завжди», коли підозрюваний помирає після його допиту.

Особливо зворушливою була стаття про вірменський монастир Сан-Ладзаро. Після повернення з Камеруну 1964 року Каздан подався в добровільне вигнання на цей острів, де жили тільки вірменські ченці. Він поринув там у цю культуру, поліпшив знання мови. Слова Каздана, те, як він описував свою самотність, своє умиротворення, розбудили у Волокіна особисті спогади, адже він також знав хвилини усамітнення, періоди, протягом яких уривав усі контакти з навколишнім світом. І він також утішався цим миром, хоч і не настільки глибоко, коли відходив — або намагався відійти — від хаосу свого існування, позначеного насильством і наркотиком.

Ще одна стаття вразила Волокіна — про художника, Армана Татеоса Манукяна, американця турецького походження, який закохався в Гаваї й оселився на Гонолулу в тридцятих роках. Такий собі другий Ґоґен, чиї картини були наповнені яскравими барвами. Він помер двадцятисемирічним, отруївшись, розчавлений депресією.

Стаття Каздана хвилювала і глибоко вражала. Вірменин описував два обличчя художника. Чисті лінії та барвисті площини його картин і темряву, що панувала в його мозку. Волокін не був дурнем. Каздан писав про внутрішню депресію. Цей поліціянт мав свої психічні проблеми.

Ще одним портретом, який не міг не запам’ятатися, був портрет Ашада Малакяна, відомого як Анрі Верней. Французький кінорежисер мав усе, аби причарувати Каздана. По-перше, він був іммігрантом, як і Каздан, і часто умовно виражав у своїх фільмах почуття людини, змушеної жити на вигнанні. До того ж періодом найактивнішої кінематографічної діяльності Вернея були шістдесяті роки. Роки Жана-Поля Бельмондо й Алена Делона. Волокін відчував, що Каздан завжди ідентифікував себе з поліціянтами такого зразка. Зрештою, він справді нагадував реального Бельмондо, героя фільму «Страх над містом».

Волокін угадав іще глибше почуття Каздана, його любов до чорно-білого кіно. До цієї естетики контрастів, світлотіней, облич, що трактувалися як пейзажі. Атож, Каздан бачив життя в чорно-білих барвах. Він дивився на себе як на героя детективу, чоловіка із застарілими цінностями, з тягучим акцентом. Як на Жана Габена у фільмі «Мелодія в підвалі».

Волокін покинув інтернет-кафе о вісімнадцятій годині. У гуртожитку невдовзі мав пролунати дзвінок, що скликав на вечерю. Він сів у приміський поїзд, цілком поринувши в думки, і спробував синтезувати враження про Каздана. Шістдесятитрирічний чоловік, зріст — сто вісімдесят вісім сантиметрів, вага сто десять кілограмів. Гроза злочинців, таємний агент, інструктор, детектив. А також вірменин, сумний вигнанець, який щонеділі ходить до церкви, наслідує Шарля Азнавура у шлюбному житті — цю подробицю він почув від іншого поліціянта-вірменина, з яким розмовляв по телефону, — і живить свою особистість від вірменської громади. Чоловік неспокійний, можливо, навіть пригнічений, чоловік, який носить у собі повний набір суперечливих цінностей. Різновид інтелектуала, проте схильного виражати емоції дуже скупо, чоловік темпераментний, але такий, що ніколи не кидав свою дружину.

Коли Волокін дістався до гуртожитку, новий образ уразив його уяву. Каздан був начиненою бомбою, сукупністю спресованих займистих речовин, завжди готових вибухнути. Якщо Дудук ніколи не вибухав, розкидаючи довкола себе смертельні осколки, то тільки завдяки своїй роботі поліціянта, лише вона утримувала його цілим і на ногах.

Волокін відчинив хвіртку, не подзвонивши, й увійшов на територію без певних ознак, що правила за сад для цього центру. Умостився в тарадайці, що стояла біля городу. То був його звичний сховок, де він дозволяв собі викурити цигарку-самокрутку. Він ділив її зі своїм партнером, із яким не мав нічого спільного, крім хіба одного — покликання до служби в поліції. Тобто найістотнішого в