Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Відчуваючи, як нічний холод пробирає до кісток, Волокін повільно відкрив нігтем довгу коробку «Крейвену»[27] і насипав світлого тютюну на два клаптики тоненького паперу, щоб потім склеїти їх і скрутити цигарку. Рипіння хвіртки примусило його підвести очі — і забути про цигарку.

Волокін роззявив рота з подиву.

В отворі ґратчастої загорожі він побачив бомбу, готову вибухнути, власного персоною.

Ліонель Каздан простував до нього важкою і впевненою ходою.

Уніформа піщаного кольору й шарф, обмотаний навколо шиї.

Волокін усміхнувся.

Він чекав цього візиту, але не так швидко.

15

— Привіт, — сказав Каздан.

Ніякої відповіді.

— Ти знаєш, хто я такий, еге ж?

Мовчанка.

У світлі однієї з лампочок, що горіли над ворітьми, Каздан міг роздивитись обличчя Волокіна. Його риси були тепер набагато чіткішими, ніж на знімку. Перше, що вразило його, — це краса хлопця. Саркіс не збрехав: молодик, попри намочене дощем і прилипле до голови волосся та неголену триденну щетину на обличчі, просто-таки сяяв вродою. Правильні риси, великі світлі очі, густі брови, тобто все те, що робило його несхожим на дівчину, чуттєві, добре окреслені губи, що викликали в пам’яті обличчя юних рок-музикантів, послідовників школи стилю ґрандж.

— Ти, схоже, перебуваєш у фазі «відключки», — сказав він. — Але я в це не вірю.

Волокін і бровою не ворухнув. Упершись підборами у дно тарадайки, він утупився в якусь далеку точку, байдужий до дрібної мжички, що сіялася на нього.

Вірменин роззирнувся довкола: поруч на козлах лежали складені кілки. Він вирішив удатися до сильніших засобів. Схопив один кілок обома руками, як японську шаблю, обкрутився й з усієї сили опустив його на голову наркомана.

Проте Казданові вдалося тільки розпочати свій рух. Волокін уже блокував обидві його руки своєю лівою долонею. Щодо його правиці, то Каздан відчув, як забринів кулак, зупинившись лише за кілька міліметрів од його горла. У нього мороз пробіг поза спиною — він зрозумів, що молодий шибеник міг одним ударом збити його з ніг — усі його сто десять кілограмів, обплутані тугими клубками м’язів.

— Бачу, твої рефлекси повертаються.

— Мої рефлекси варті більшого, аніж ваші, діду.

Каздан відступив назад, звільнивши свої руки. Він кинув «шаблюку» на землю.

— Не сумніваюся в цьому, хлопче. Але я волів би, щоб ти не називав мене образливими кличками. — Він сплеснув долонями. — Може, познайомимося?

— Нема потреби. Я вже навів про вас довідки.

— О, це мені й цікаво знати. І хто ж я, по-твоєму, такий?

— Ліонель Каздан. Вірменський хрестоносець. Готовий захищати всіма доступними засобами вдів, сиріт і невинних… А надто, якщо вони належать до його народу.

— Звідки ти довідався про вбивство?

— З головного штабу. Там, на вулиці Бове, працює одна моя подруга. Вона повідомляє все, що мене цікавить.

Отже, із самого початку Каздан зробив правильні висновки. Він по-змовницькому підморгнув оком і запитав:

— Ти з нею спиш?

— Ні. — Волокін уже скрутив цигарку, яку чомусь не хотів присмачити добрим жартом. — Я не такий, як ви.

— Як я?

— Мені розповіли, що якби вам трапилася навіть дірка у стіні, ви встромили б туди що-небудь.

Вірменина охопило змішане почуття. З одного боку, було приємно, що його й досі вважають еталоном. Водночас він був роздратований, із цієї ж таки причини. Ця легенда, яку він дбайливо підтримував упродовж кар’єри, почасти неправдива, здалася йому вульгарною сьогодні, коли цей виснажений і неголений молодик, якого він бачив перед собою, протиставив його сумнівній славі свою набагато привабливішу чистоту.

— Облишмо. Отже, тобі до рук потрапив телекс, адресований Верну?

— Атож, поштою.

— О котрій годині ти одержав його?

— Учора ввечері. Близько двадцять третьої години.

— І сьогодні вранці ти телефонував до Служби кримінального обліку?

— Облиште свої запитання. Адже ви знаєте відповіді на них.

— Я тільки не знаю, чому ця справа тебе зацікавила.

— Вона стосується дітей.

— Вона стосується однієї дитини. Свідка. Ти вважаєш себе фахівцем у галузі дитячої психології?

Росіянин подарував йому усмішку. Чуттєву усмішку самими кутиками губів, од якої попадали б непритомними секретарки на кількох поверхах поліційної префектури.

— Каздане, ви також знаєте мій родовід. Тож збережімо час.

— Ти детектив із Бригади захисту малолітніх. Одержимий педофілами. Ти не фахівець із кривавих злочинів. І не психолог, якому можна було б доручити опитати дітей, що мають стосунок до цієї справи.

Усмішка Волокіна стала ще осяйнішою, і в ній відкрилося щось таке, про що він не підозрював. Молодість, жвавість, радість життя, відкрити які в ньому Каздан не сподівався.

Росіянин закурив самокрутку й показав нею на Каздана.

— Я вам потрібен.

— Щоб опитати малих?

— Не тільки. Щоб розгадати мету цього злочину.

Каздан вибухнув сміхом.

— Тоді зроби мені послугу й покажи слід.

Молодий детектив зробив глибоку затяжку і окинув поглядом старого бувальця. Його очі кришталево зблиснули під дощем, який посилювався. Прозорі краплі звисали з його вій. І Каздан зрозумів. Тяжкий стан наркомана, позбавленого дози, апатія і хвороблива вразливість, спричинені цим станом, усе це був камуфляж — обман для окозамилювання. Під цією жалюгідною оболонкою приховувався геній.