Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Солдат, який міг стати незамінним партнером.

— Сліди від кедів.

— І що далі?

— Ті сліди належать не свідкові.

— А кому ж?

— То сліди вбивці.

Погляд світлих очей проник до самих зіниць Каздана.

— Убивця — малий хлопчик, Каздане.

— Хлопчик? — тупо повторив вірменин.

— Моя гіпотеза полягає в тому, що Ґетц був педофілом. І один із малих хористів поквитався з ним. Ось у чому суть цієї історії, Каздане. Помста зґвалтованого хлопчика. Змова малих.

16

Коли він повертався додому, одна фраза постійно крутилася в голові. Знаменита репліка Ремю у фільмі Анрі Декуена «Незнайомці в домі». Актор, який грав роль адвоката-алкоголіка, кинув в обличчя суддям: «Діти ніколи не бувають винні!» І Каздан голосно повторив у своєму автомобілі, наслідуючи південний акцент актора: «Діти ніколи не бувають винні».

І як відлуння на цю репліку він знову почув слова молодого детектива: «Убивця — малий хлопчик». Абсурдно. Неймовірно. Несосвітенна дурниця. За сорок років кар’єри Каздан ніколи не чув про вбивство, яке вчинила б дитина — хіба що, дуже зрідка, читав про це в газетах, на сторінці всілякої всячини. Він проминув п’ятдесят придорожніх знаків, згаяв три години часу, щоб почути цю нісенітницю.

Думка Каздана про Волокіна була сформована. Молодий росіянин схиблений. Чоловік у стані постійної напруги, який пережив глибоку травму в дитинстві, й тепер йому повсюди ввижаються хижаки-педофіли. Вони обмінялися потиском рук, номерами мобільних телефонів, і Каздан дав зрозуміти Волокіну, що йому ліпше залишатися там, де він є. Відпочивати в гуртожитку й більше не заважати в розслідуванні.

Детектив подивився на годинник. Двадцять перша година. Менш як за тридцять хвилин він повернеться додому. Заварить каву й заглибиться у свої спеціалізовані книги. Політичний слід уявляється найперспективнішим. Завтра вранці він стане справжнім фахівцем з історії Чилі.

Каздан саме звертав на боковий бульвар, коли задзвонив мобільник.

— Це Мендес.

— Маєш якісь новини?

— Ні. Хоча, власне, маю. Токсикологічні тести дали негативний результат, як ми й передбачали. Але є дещо інше. — Лікар судової медицини відкашлявся і провадив далі: — Одна деталь, що трохи бентежить. Я закінчив досліджувати шрами — зокрема на члені. Я роздивився їх під мікроскопом.

— І що?

— Вони не датуються сімдесятими роками. Зовсім ні. Деякі навіть містять у собі гемосидерин. Сліди заліза, тобто крові. А це означає, що рани тільки-но загоїлися…

— Його катували недавно?

— Його не катували. Як на мене, то це бридкіша історія.

— Яка історія?

— Він сам себе калічив. Ці шрами на статевому органі характерні для певних практик. Сам собі мордуєш члена, щоб пережити певні відчуття…

Вірменин мовчав. Мендес провадив:

— Якби ти знав, що нам іноді доводиться бачити… Не далі як на минулому тижні я одержав шматок фалоса. Там були сліди від зубів, можеш мені повірити. Мені надіслали його поштою. Шматок був…

— То ти вважаєш, Ґетц був збоченцем?

— Атож, він був садомазохістом. Це не стовідсоткова певність, ні. Але подумай, чи можеш ти уявити нормального чоловіка, який чикрижить власного прутня…

Каздан подумав про Назера, малого педика. Чи міг той бути його партнером у цих порочних іграх? Він згадав про їхні еротичні розваги на дні резервуару. Ця інформація відкривала перед ним іще один слід: потворний світ збоченців. І давала змогу висунути гіпотезу про вбивцю як товариша його розваг, прихованого садиста.

— Це все?

— Ні. Є ще одна таємниця з боку протеза.

— Якого протеза?

— Я вже казав тобі вчора, що Ґетцу було зроблено операцію…

— Атож, казав. Я слухаю.

— Знаючи номер протеза, я міг би з’ясувати, де його виготовлено і де робили операцію.

— Але це тобі не вдалося?

— Ні. Я з’ясував походження протеза — його виготовлено в одній дуже відомій французькій лабораторії, але ідентифікувати клініку або лікарню, в якій робили операцію, виявилося неможливим. Протез було вкрадено.

— І як ти пояснюєш це?

— Можна припустити, що його було відправлено на експорт. Але на митницях не залишилося жодного сліду. Там немає нічого. Протез було вивезено з Франції, однак невідомо через який кордон.

Каздан не знав, що й думати. Можливо, то була якась звичайна адміністративна помилка. На цю мить його зацікавило інше відкриття — імовірна садомазохістська практика чилійця.

Каздан подякував Мендесові — ще одна важлива інформація, яку він дістав на кілька годин раніше за Верну, — й поклав слухавку. Виїхавши з бульвару, він звернув на Рю-де-Шапель і з радістю переконався, що по ній можна було їхати вільно. Зазвичай ця артерія завжди забита машинами. Він замилувався нічним Парижем — омите дощем місто здавалося блискучим і жвавим. Каздан ходив і їздив по нічному Парижу вже сорок років, але це ніколи йому не набридало.

Новий телефонний дзвінок.

Каздан увімкнув мобільник, звертаючи на вулицю Макс-Дормой.

— Пан Каздан?

— Так, це я, — сказав він, не впізнавши голосу.

— Я отець Станіслав. Керую парафією Нотр-Дам-дю-Розер, у чотирнадцятому окрузі.

Один із тих священиків, які були відсутні сьогодні, коли він відвідував церкви.

— Я довідався про те, що сталося з Вільгельмом Ґетцом. Це жахливо. І незбагненно.

— Хто вам сказав про це?

— Отець Саркіс. Він залишив мені повідомлення. Ми з ним дуже добре знайомі.