Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Що вона за маячню несе? Руслан зізнався мені, що Міла його дівчина. Наречена. Була! Він її прогнав на моїх очах. Я сама бачила. І він сказав, що розірве заручини й що…

Та навіщо йому мені брехати? Який сенс?

— Як ти гадаєш, куди поїхав Руслан? — питає Валя, побачивши моє збентеження. — Він тобі сказав, що їде на побачення з Мілою? Ні, не сказав, звісно ж. Не віриш? Чекай.

Валя дістає з кишені телефон і комусь дзвонить. Я ж стою зовсім розгублена й не знаю, що сказати, і головне, я не розумію, хто з них мені бреше.

Валя відриває від вуха телефон і натискає на гучний зв’язок.

— Слухаю, — здається, це голос Міли.

— Люба, Руслан поруч? — питає Валя.

— Так, він зі мною. А що сталося?

Руслан із нею? Хоча, може вони змовилися й Міла зараз намагається обдурити мене.

— Я хотіла уточнити, чи будуть сьогодні організатори весілля й чи готувати їм вечерю?

— Так, звичайно. Руслан, ти ж на сьогодні домовлявся щодо організації весілля? Щоби подивилися будинок і запропонували варіанти оформлення?

Моє обличчя витягується в подиві. Але я досі не втрачаю надії, що мене просто обманюють і Руслана там немає.

— Так. А хто дзвонить? — я чую голос Руслана й голосно ковтаю болючий клубок.

Він там. Він мені сказав, що йде на зустріч, «у справах». А насправді пішов до Міли.

А, може, він все ж зустрівся з нею, щоб розірвати заручини й розставити всі крапки над і? Спокійно поговорити, все ж вони заручені були.

— Валя.

— Дай мені телефон, — чути шурхіт, а за мить роздратований голос Руслана. — Валентино, ти ж знаєш, хто й коли приїде. Навіщо перепитуєш? — каже він. Не заперечує, не спростовує її слів. Підтверджує…

Намагаюся зрозуміти, порівняти і зрозуміти, чи є сенс досі сподіватися, що Руслан зустрівся з Мілою, щоби розлучитися, а не обговорити подробиці майбутнього весілля.

— Вибачте, я така забудькувата останнім часом. Дуже втомлююся від цього вашого… зобов’язання, яке всім нам нерви псує, — Валя говорить це й дивиться на мене, лукаво посміхаючись. А Руслан мовчить, не заперечує їй зовсім. — Слава богу, що вона сьогодні їде і ви одружитеся з Мілою. Така гарна дівчина, ідеально вам підходить…

— Це все, Валентино? Ти мене відволікаєш, — гаркає роздратовано.

— Ой, вибачте мені. У вас же побачення. Більше не буду вам заважати.

Дзвінок обривається.

Моє серце обривається.

Мої рожеві мости ілюзій руйнуються в одну мить і утворюють чорну діру. Пустку, у якій моя душа горить у пекельному вогні.

Він обдурив мене.

Просто обдурив. І навіть думати й намагатися зрозуміти, навіщо, я не збираюся. Спроби зрозуміти — це спроби знайти виправдання. А його вчинку виправдання немає. Це підло, жорстоко, безсердечно.

Так ось навіщо він хотів мене вивести з дому нібито щоби відзначити мій день народження? Щоби я не побачила запрошених організаторів? А сам тим часом збирався підготувати ґрунт, щоби розвести мене на секс?

Ну, правильно, він знав, що я до нього приходжу ночами. Дурепа. Поки я була неповнолітня, він міг і під замком мене тримати. І не міг перетнути межу, інакше я могла б на нього написати заяву і в Руслана, найбажанішого нареченого й успішного бізнесмена, виникли б проблеми.

Ну, а повнолітня дурепа, яка сама дала, не така вже й перешкода. За місяць він би встиг мене розвести на секс. А потім може навіть вигадав би легенду, навішав локшини на вуха і відправив кудись, нібито щоби захистити мене. І може навіть навідувався б до мене потай, поки під боком дружина.

Треба ж було так набрехати і все продумати.

І все заради того, щоби трахнути мене? Тепер зрозуміло, чому так одержимо ганявся за мною. Хотів стати першим?

Хріна йому лисого. Я звідси звалюю. Я почула достатньо, щоби зробити висновки.

Беру валізу. Дивлюся на свої речі. Розумію, що більшість із них купив для мене Руслан. Ну вже ні, я піду з тим, з чим прийшла. І валіза мені не потрібна.

— Допомогти? — муркоче удавано лагідно Валя.

— Пішла нахуй! — скрикую й кидаю в неї її ж валізою.

Жінка з переляку вискакує за двері і зникає з поля зору. Я знаходжу в шафі свій старий рюкзак і кидаю туди свої лахи, зі злістю запихаючи їх всередину. Одягаю рвані джинси — рвані від старості. Натягую гольф і кенгурушку, накидаю на голову капюшон, зверху одягаю стару куртку, у якій ховалася від Руслана в кварталі червоних ліхтарів.

Рюкзак накидаю на плечі. Кидаю тужливий погляд на телефон. Він теж не мій. Підходжу до телефону, видаляю всі контакти й аккаунт. Повністю обнуляють дані, щоби ніхто не копирсався в особистій інформації. Кладу телефон на тумбочку біля ліжка.

Здається, усе.

Знаходжу свої старі кроси, заховані в дальньому кутку шафи. Взуваюся і виходжу з кімнати, залишивши повний безлад всередині.

Переїзд вдався.

Так боляче, образливо, що хочеться плюнути йому в обличчя.

Збігаю вниз по сходах. Валя у вітальні протирає відсутній там пил. Проводжає мене поглядом. На обличчі жінки сяє самовдоволена посмішка. Вибігаю на вулицю й цілеспрямовано йду до виходу.

Побачивши мене, охоронець стоїть напоготові, закриваючи своїм широким тілом вихід. Він тупий? Я ж усе одно вийду. Цього то я точно обведу навколо пальця. Та і взагалі, яке він має право мене зупиняти?

— Відійди, — гарчу. Так, як у Руслана, в мене не виходить. Мій тонкий високий голос звучить швидше смішно, ніж грізно.

— Не можу. Господар сказав вас не випускати, — чоловік дивиться на мене непроникним поглядом.

— І коли ж це він сказав? — задираю підборіддя, щоби здаватися вищою. Великими пальцями тримаюся за лямки рюкзака. — Мені сьогодні виповнилося вісімнадцять, якщо ти не в курсі. Твій господар більше не зобов’язаний наглядати за мною. Відтепер я сама по собі, а ви всі вільні від занози в дупі на ім’я Кіті. Відвали з дороги. — гаркаю на охоронця.

— Але… — його обличчя витягується в подиві. Підвис, бідолаха. — Зараз я подзвоню йому, уточню. Зачекайте хвилинку, — опускає погляд і тягнеться за телефоном до кишені.