Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

От уже кілька років Панасик живе в них у їхній великій двокімнатній на Дарвіна. Коли прийшов, Петро ще був підліток. Але час біжить швидко. Син вже зовсім дорослий, в нього міняються дівчата, він періодично влаштовує в домі вечірки. Панасик тактовно тягне Галину на прогулянки, коли в сина гості. Іноді подовгу вони вештаються холодними темними вулицями, гріються в під’їздах, де ще не встановили кодові замки. Ні посидіти в кав’ярні, ні піти в театр чи в кіно вони собі не дозволяють: Панасик вже давно безробітний, і період виплати соціальної допомоги давно минувся. Але яке це має значення? Що за користь була з того, що небіжчик — батько Петра — багато заробляв і накупив повно всякого? Машина розбилася разом із ним. Дачу довелося продати в період удівства. А модний, як на ті часи, ремонт, зроблений перед його загибеллю, вже давно облупився і потріскався.

Але й те, що потім робив Панасик, також тримається кепсько. І тріскається і облуплюється на другий день після так званого ремонту. Але хіба в тому річ? А от у чому: знов настав пізній вечір, і вони замикалися у своїй кімнаті, але син ще довго ходить по коридору й гучно розмовляє по мобільному, але це їм не заважає, і тут Панасик робить усе, як треба. Вона навіть хотіла завагітніти. А може, Бог дав би донечку? Вже час ставати бабусею, а їй хочеться стати мамою, і вона шепоче про це Панасику.

— А що скаже твій Петрусик? — відповідає, зазвичай, Панасик, і Галина любить його в такі хвилини невимовно сильно. Ось який в неї Панасик — чемний, тактовний. Галина переконана: Панасик хоче дитину так само трепетно, як і вона. Але розуміє: їхня життєва ситуація не дозволяє здійснити цю мрію закоханого подружжя, яке знайшло одне одного трохи запізно.

Зрідка вони бувають у гостях у домі родичів Панасика. І сідають на канапу в кухні, де Панасик уперше обняв її. Весь дім за зачиненими дверима кухні гуркотів, лаявся, реготав і кашляв, а вони, як підлітки, вимикають світло і п’ють у темряві молоко з кукурудзяними паличками. І щороку вони святкують річницю того дня молоком із кукурудзяними паличками. А тоді з повним ротом кукурудзяних паличок, склеєних молоком, він приклав її руку до себе і сказав:

— Чуєш, який він великий!

Очевидно, це було дуже незграбно, як для дорослих людей. Але Галина щоразу плаче, згадуючи той момент. І що з того, що її покійний чоловік вперше обняв її в номері доброго готелю після доброї вечері в ресторані? Звичайно ж, вона, молода дівчина, тоді розімліла, і, певне, не так від його дотиків, як від антуражу. В невмілих залицяннях Панасика Галина відчула юнацьку чистоту і запоруку майбутнього спільного простору, який не знищить ніякий дискомфорт.

Іноді вони навіть вечеряли в тому домі на Солом’янці, звідки Панасик. Сідали за стіл в одній з кімнат, куди ледь вміщалися всі мешканці, а тут іще вони. В тім домі і без Панасика було тісно. Вони завжди ходили в гості, якщо їх запрошували, бо то була нагода поїсти: Галина майже не готувала, хіба що кип’ятила чай. І Панасик ніколи не дорікав їй її нехазяйновитістю. Але їсти хотілось, і нечасті запрошення завжди радували. Зокрема на Новий рік і на Великдень.

І от їх запросили, хоча свята не було. Можливо, день народження когось із дітей? Але на дні народження дітей їх вже давно не запрошують, бо Галина з Панасиком завжди примудрялися прийти без подарунка. Але ж ось їх запросили, хоча не Новий рік, не Пасха і не День Незалежності. Завели до кімнати й посадили за стіл, але їжі не запропонували. А вони ж прийшли голодні, навіть чаю перед тим не попили. За стіл сіло все доросле населення помешкання. І оголосили, що помер двоюрідний дід Опанас Іванович.

— А чому ж не повідомили? — спантеличено спитав Панасик, — чому не сказали, що хворів?

Галина знала про існування Опанаса Івановича. Панасик розповів їй про нього, тільки-но вони познайомилися, пояснюючи своє ім’я тим, що його було названо на честь двоюрідного діда. Дід Опанас був неодружений і жив разом із родиною свого брата, Тихона Івановича, рідного діда Панасика. В перші роки після розвалу Союзу, коли квартири були дешеві, Опанасу Івановичу купили малесеньку готельку на Борщагівці, бо терпіти Опанаса Івановича в домі сил уже не вистачало. Опанас Іванович був людиною нестерпною. Навіть думали, що його давно пора поставити на психіатричний облік. Але справу не довели до кінця, бо це, виявилося, не так і просто: Опанас Іванович завжди працював і виконував службові обов’язки вправно. Потім вийшов на пенсію й до останнього підробляв вахтером. Там і помер — на посту, в кабінці чергового.

Відтоді, як Опанас пішов від свого брата, про нього мало було чутно. Він був непривітний до родичів, які навідувались до нього, тож до нього й не ходили. Хоча іноді мигтіла думка: помре, а готелька кому?

Мало не кожен член родини міг пригадати якийсь тяжкий і безглуздий конфлікт із небіжчиком, зокрема й Панасик. Одного разу двоюрідний дід досить сильно побив його, коли той не впізнав його на вулиці й не привітався. Взяв за барки й кілька разів стукнув об дерево. А коли той впав, кілька разів вдарив його ногами. І зараз Панасику нагадали той інцидент багаторічної давнини. Мовляв, чи візьмеш спадок від такої людини. Панасик відповів, що ганебно згадувати небіжчика погано і притис до грудей гербовий папір у жмаканому файлі. Очевидно, рідня очікувала, що спадкоємець відмовиться від спадку на користь родини брата і батьків.

— Адже всі ми колись скидалися, щоб наш дід, дай йому Боже здоров’я, мав спокій від небіжчика. То наші гроші в цій готельці.

— А чому ви мені нічого не купили? Ви від мене отримали спокій, бо я пішов жити до Галини на Дарвіна! А Галина мене вже терпіти не може! Правда, Галю?

Галина перелякано припала до Панасикового плеча. Та може вона терпіти Панасика в себе на Дарвіна, може! Але це