Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вілла Деккера 📚 - Українською

Читати книгу - "Вілла Деккера"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вілла Деккера" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 59
Перейти на сторінку:
І я встиг помітити лише темну постать. Вона не переступала порогу.

— Мабуть, коханка Деккера? — промовила Рося, зиркнувши на мене.

— Шкода, що ми її сполохали,— зітхнув я.— Не треба було вмикати світло. Якщо то коханка, то дивно, що вона не знає, де Деккер. Вона побачила світло і подумала, що застане господаря. А якби не було світла, вона могла б спробувати сюди проникнути. Тут би ми всі й познайомилися. Ви щось знайшли?

— Нічого,— похитала головою Рося.— Я спакувала речі Каміли до валізи. Подарую нашій покоївці. Чого їм тут валятися?

— Дивно, що Деккер їх не повикидав. Вони ж розбіглися давніше…

— Може, думав, що вона повернеться,— промовила зі смутком Рося. В очах її зблиснули сльози.

— Поки що не віддавайте нікому її речі,— сказав я.— Вони ще можуть бути важливі для слідства.

«Не так для слідства, як для самої Каміли»,— подумав я.

— Та-ак? — здивувалася дівчина.

— Кажу цілком поважно. Речі інколи промовляють виразніше за людей. Тому, поки слідство не завершене, нехай лежать у вас.

— Та добре…— зітхнула вона.— То що? Як будемо звідси вибиратися?

— А нехай той, хто лишив ключа в дверях, вилізе через вікно,— буркнув Зеньо.

Я не сперечався, вискочив з вікна й відчинив двері. Ми погасили світло і вийшли з будинку. Вітер шарпав дерева, віяло прохолодою.

— Отже, ти пам’ятаєш, що тато чекає на тебе в п’ятницю? — сказала на прощання Рося.— Я буду ввечері примірювати сукню в Пасажі Миколяша. Звільнюся десь о сьомій і заберу тебе на автівці.

Розділ дев’ятий

25 серпня 1939 року, п’ятниця

1

Біля входу до Пасажу Миколяша бойко в баранячому кожусі пік на розпеченій блясі каштани, але торгував він також андрутами, пірниками[55] і чоколядками. Його обступила зграя дітлахів. Я не заходив досередини, бо в тлумі можна легко зблудити і розминутися. Оддалік біля припаркованого авта курив Зеньо.

Рося вийшла з великою пакою, перев’язаною червоною стрічкою.

— Сервус,— усміхнулася вона і тицьнула мені паку.— Неси. Моя нова сукня.

— Ого,— здивувався я,— доволі важка, як на сукню.

— А ти, власне, той, хто тямить на сукнях?

— Звісно, що ні. Тому сперечатися не буду.

Ми сіли до авта і далі бесідували вже на «ви». Тепер Зеньо був за кермом. На горішньому Личакові Рося сказала:

— Зеню, ти їдь, а ми прогуляємося. Тут недалеко.

Зеньо покірно зупинився, ми висіли. Коли авто зникло на закруті, Рося взяла мене під руку і притулилася.

— А знаєш, після тих кількох наших здибанок я не могла тебе викинути з пам’яті. Хоча й намагалася.

Вона це промовила ніжним, мрійливим тоном.

— Дивно,— відповів я.— Бо мені вдалося тебе з пам’яті викинути відразу.

Вона мене штурхнула під бік:

— Навіщо?

— А який сенс мені думати про тебе, якщо це не має жодних перспектив?

— Чому? — щиро здивувалася вона.

— Ми з різних сфер. Сфер, які дуже рідко перети­наються.

— Але ж перетнулися.

— Окрім того, я набагато старший за тебе.

— Справді? Мені вже двадцять.

— Я так і думав. Отже, я старший на сімнадцять.

— Пхе! Мій тато старший від мами на двадцять два роки.

— Це ти куди хилиш?

— Та вже нікуди. Якщо ти такий свинтус, що викинув мене з пам’яті,— промовила вона вдавано ображеним тоном, але я не піддавався на цю гру. Ще ні.— Я, знаєш,— продовжила,— ще ні з ким не чулася так…— Вона підшукувала слова, я мовчав. Тоді вона знову мене штурхнула: — Чого ти мовчиш?

— А що я повинен сказати?

— Ти думаєш, мені легко було — признатися тобі… Я чомусь біля тебе розкисла. Хоча я не така. І ніколи не була такою.

Я поглянув на неї. Ми зупинилися водночас. В очах її бриніли сльози. Я пригорнув її і поцілував. Потім вона притулилася обличчям до моїх грудей, і ми якусь хвилю отак стояли, а над нами шуміли сосни. Я погладив її по голівці. Я далі мовчав, не знаючи, що маю казати.

— В тебе хтось є? — запитала вона.

Я мало не ляпнув «є», але пошкодував її. Бо насправді, хто в мене є? Випадкові любовні пригоди? Її сестра… Ірма… З Камілою якось не дуже порядно вийшло. Коли-­небудь вона розповість про все Росі. Але я такий, як є. Я пливу за течією, а вона несе мене, несе і часом боляче б’є в кам’яні пороги, а часом пориває на дно, на темне, безпросвітне дно…

— Ну! — струснула мене Рося.— Ти спиш чи куняєш? Я тебе про щось запитала.

Я її пригорнув і сказав:

— Ходімо. У мене нема нікого, до кого б я ставився поважно. Нікого, кого б я кохав.

— Але в тебе хтось є,— не здавалась вона.

— Є,— скорився я.— Але я дорослий чоловік і маю свої потреби.

— Я знаю, про що мова. І якщо ти її покинеш…

Я усміхнувся: її? Кого з них? А недавно ще була Людвіка… Рося не договорила, але я здогадувався, що вона хотіла сказати. Так та її фраза й зависла в повітрі. Ми йшли далі мовчки. Я чув її тепле тіло біля себе, чув її руку в себе на лікті, нервове посмикування пальчиків, і мені було добре. Я не хотів думати, що буде завтра. Бо завтра я з Камілою поїду шукати Деккерову віллу. І не хотів думати, що буде зараз, коли на одному замкненому просторі зійдемося ми троє: Рося, Ірма і я.

Вуличка Розкіш була вся в розкішних автах.

— Що то має бути за забава? — запитав я.

— Німецький посол у неділю повертається до Берліна.

— Скільки він тут був?

— Кілька днів… Мені важко сказати.

— І що, усі ці вечори він просиджував тут?

— Так.

— А посол Еквадору до вас теж приходить?

— Не часто. Але сьогодні повинен бути.

Перед брамою ми зупинилися. Рося поглянула на мене з теплим усміхом.

— Ти прекрасна,— сказав я захоплено.

— І то все?

— Ні, не все. Але я ще не зібрався зі словами.

— То зберися. Але вже не сьогодні. Тут ми знову на «ви». Не сплутай.

Відчинив нам набурмосений Зеньо.

— А я мушу тут вислуховувати, куди ви поділися, так? — дорікнув нам.

— А хто питав? — поцікавилася Рося.

— Хто-хто… Ваш татуньо щонайперше.

— А хто щонайдруге? — засміялася вона.

— Теж він.

— Ну, гаразд. Тато вже там чи в себе?

— В себе.

— Веди пана Марка всередину, я піду перевдягнуся.

Вона ще встигла стрілити мені очками і зникла.

В казино роїлося від гостей. І то була особлива пуб­ліка, а не та, яка збирається в інші дні. Видно, що підібрана спеціяльно для цього вечора. Дами і кралі переважно вбрані в бальні сукні, панство — хто у фраках, а хто, як я,— в маринарці з одної парафії, а в штанах з другої. Я окинув той джмелиний тлум, що пересувався з келихами в руках, і виловив очима баронесу, яка мило бесідувала з Мольтке. Ірми не було видно. Неподалік крутився Зяблов з якимсь зализаним грубасом. Зауваживши мене, подріботів навперейми, а дорогою прихопив два келихи з шампаном.

— Ну! Радий вас бачити. Сподівався, що ви завітаєте. Що нового?

Я взяв з його руки келих, надпив і сказав:

— Ми на сліді.

— Справді?

— Завтра буде результат.

Він помахав комусь рукою, і до нас приєднався

1 ... 28 29 30 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вілла Деккера"