Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я знаю, що ти працюєш зі світляками, — процідила Варта.

Бліде обличчя Морта не змінилося.

— Тоді якого біса ти від мене хочеш? — маг сплюнув кров’ю.

— Хочу знати, хто й навіщо наказав напасти на мене. Усе просто. Розповідаєш — і я тебе відпускаю. Або продовжуєш комизитися, а я продовжую... скажімо, ламати тобі пальці по одному.

— Садюга. Завжди такою була! — Морт сплюнув знову. — Ще у школі. Пригадуєш, сихівські дуелі? Коли ви з Тайфуном?..

— Зуби мені не заговорюй, — відказала Варта, вивільняючи павутину. Повітря довкола неї затріщало від непокірного струму.

Морт тут же застогнав, бо павутина прошила його наскрізь, втискаючи в брудний асфальт.

Секунда, дві, три...

— Світляк! Їй-богу, Варто! Головний світляк! — Морт захрипів. — Прошу, годі!

Чаклунка спинилась.

— Сволота... — видихнув темний.

— І що він хотів? — Варта глибоко вдихнула, бо ця атака витягнула з неї багато сил одразу, і серце стукотіло неспокійно.

— Та що! Вирубити тебе. І відвезти до них на розмову. Ти ж не пішла б сама. Більше нічого не знаю.

Дівчина стиснула кулаки. Тільки не зірватися. Тільки не зірватися.

— Та й не зробили б вони нічого! Я взагалі підозрюю, що ти — одна із жертв. Бо Люцем — це я тільки тобі кажу! Ексклюзив!, — то от Люцем спочатку хотів просто провчити за дуель. Легко налякати. Аби не рипалась надто. Тебе ж бояться, Варто. Ти ж у нас крута... Але потім він різко змінив свою думку. І наказав привезти тебе до них. Тихо-мирно.

— Хто ще знає про твою підозру?

— Думаєш, мені кажуть? — Морт хмикнув і почав зводитись на ліктях. Руки в нього були порізані всі. — Вони переможуть, Варто. Я тобі кажу. Хочеш вижити — ще можеш приєднатися.

— Чорта з два, — дівчина сіла на бордюр, відчуваючи втому і спустошення.

— Але вони переможуть. Бо їм допомагають.

Не було потреби казати хто. Судді. Судді та їхні прокляті закулісні ігрища.

— І тому ти, телепню, зрадив своїх? — визвірилась дівчина.

— Своїх? — маг реготнув зневажливо. — Відкрий очі, темна. Нема ніяких «своїх». Є маги, якими завідує Тайфун, але в нього клепки, як у підсвічника моєї прабабці. Є алхіміки, які горді та вперті. За своїх порвуть, а на інших плювати. Є відьомський шабаш, якому взагалі плювати на всіх. Ці завжди можуть десь відсидітися. Тоді «свої» — хто вони?

Варта стиснула губи. У словах Морта частково була правда. Проте все одно вона не могла прийняти це виправдання.

— Навіщо ти світлякам? — спитала дівчина натомість. — Ні сили, ні розуму.

— У всіх є таємні таланти, Варто. Співпраця не заборонена.

— І тобі самому не огидно? Завтра Тай знатиме. І шабаш, й алхіміки. Можеш бути певен щодо цього.

— То нехай... Ставки надто високі. Вибачай, але я планую вижити в цій Грі. Ай... — Морт стріпнув рукою. — Ти добряче мене приклала...

— Сам нарвався.

— А от і зборище темних, — продзвенів голос Люсент.

Варта здригнулась і підхопилася на ноги.

Світлячка вийшла з-за повороту, тримаючи Златана попід руку. Навіть у вузькому переході між двома цегляними стінами вона ступала так, наче королева на червоній доріжці.

— А я очікував побачити тебе в клубі, — оторопів Морт, зиркаючи на Люсент.

Варта піймала себе на думці, що теж не помітила ауру світлячки. Чи не Златанова це робота?

— Це не так важливо, — у словах Люсент продзвенів лід. — Але я почула достатньо. Ти кинув тінь на ім’я мого брата, голови всіх світлих Львова. Звинуватити його у намірі викрасти і кого — пітьмаву чаклунку! Нечувано. Ще й посмів видавати їй дані про наші підозри щодо жертв. Я розчарована тобою.

— Подивися на це з іншого боку, — Морт підхопився на ноги куди швидше, ніж Варта сподівалася, судячи з його поранень. — Вона тут. І ми тут. Вона одна — нас троє.

Дівчина напружилась. Тупий кут за спиною. До виходу на вулицю треба обійти і Морта, і Люсент, і чеха. Вона вже автоматично вираховувала, як перемогти їх — усіх трьох. Адже Златан, мабуть же, буде прикидатися, що він зі світляками.

— А що, Люцем думає, що оця — справді жертва? — спитав чех з недовірою і краплею інтересу.

— А це, шановний гостю, не твоя турбота, — відповіла Люсент відсторонено.

Варта зціпила зуби. Можливо, вона переоцінила інтерес світлячки до її нового знайомого.

— Тарновецька, якщо ти вмієш оцінювати сили гарно, то я певна: вирішиш здатися без бою. Навіщо нам зайва кров? Ми ж не хочемо пошкодити твою... майже сукенку, — погляд Люсент із насмішкою зміряв оголені ноги темної.

— Ти хочеш битися чи язиком тріпати? — Варта відчула приплив азарту. Троє — то троє. Морт уже знає, що не варто з нею сперечатися.

— Любко, я спитав, — повторив Златан твердим тоном. — Чи ваш голова думає, що вона жертва? І хто ще про це знає?

— Ніхто, крім нас, — раптом слухняно відповіла Люсент, ніби її перемкнуло.

— Добре, — чех усміхнувся широко.

Варта приготувалась до нападу.

Проте ніхто не встиг атакувати. Натомість світ довкола сповільнився. Ось її рука, з котрої по краплі виростає павутина енергії, що вібрує й подзвонює. Ось Морт, який дивиться на свою правицю, ніби намагається зібрати силу для атаки. Ось Люсент здивована, адже вона сказала Златанові те, що не планувала. Вона повертається в його бік. Біле волосся злітає від різкого руху.

Ось проклятий чех. Для нього час тече невпинно.

Він одягає темні тонкі рукавиці. Криво осміхається. Шепоче щось собі під носа.

Крок — його рука на плечі Люсент.

Золото щитів довкола Златана.

Він нахиляється до світлої. Каже щось. Енергія обплутує її. Вона падає. Просто на асфальт. Біла сукенка — в пил і болото. Уламок скла черкає ногу Люсент. Вона не здригається навіть. Не підводиться. Повітря дрижить дрібно.

Крок — рука падає на плече Морта.

Кучері чеха здіймаються неприродно. Довкола нього наче росте