Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

418
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 90
Перейти на сторінку:
куди повертати. Справді, не відправляти ж вас на окуповану територію до батька-зрадника і його гарненької молоденької мандусі!..

– Чо… чого-чого?!

Найменша лайка у вустах інтелігентного на вигляд немолодого чекіста видавалася настільки неприродною, що технік аж отетерів від несподіванки.

– Вибачте, Вікентію Пилиповичу, але я гадав, що ми обидва здорові дорослі чоловіки, отож ви маєте право на те, щоб нарешті дізнатися правду, – «полковник Афанасьєв» відкинувся на спинку стільця, подумав трохи й додав: – Отже, слідство тривало довго, але нам таки вдалось дізнатися, що Пилип Маркіянович Буштинець, замдиректора і членкор, професор і винахідник, син видатного ніжинського лікаря-невропатолога Маркіяна Кіндратовича Буштинця залишився в зоні фашистської окупації під впливом коханки, яку завів таємно від вашої нещасної матері. Цій хвойді – назвемо речі своїми іменами! – захотілося красиво жити, отож вона і вплинула на рішення вашого батька зрадити Радянську Батьківщину, де не бачила жодних перспектив. На жаль, подібне з нашим братом-чоловіком стається. Як-то кажуть, сивина в голову, біс у ребро.

– Зі мною точно не станеться нічого подібного, – похмуро пробурмотів технік. – Я ненавиджу не тільки мого вилупка-батька, але й усі його справи. І те, як він жив і подох там, у Швейцарії своїй…

– У напівкантоні Обвальден, в містечку Кегисвіль. Я про всяк випадок прихопив із собою фотокопії деяких матеріалів з його справи. Якщо бажаєте проглянути, то я негайно…

«Полковник Афанасьєв» знов потягнувся до свого портфеля, однак Кеша лише рукою махнув:

– Ще раз кажу, що навіть найменших подробиць знати не бажаю!

– Ну, не хочете, то й не треба. Тим паче до одинадцятої нуль-нуль ви мусите добити специфікацію, а тоді вже і власною долею зайнятися.

– Власною долею?

– Так.

– А-а-а… чого нею займатися? – здивувався Кеша. – Я і без того вдячний Радянській Батьківщині, що не дала мені загинути, вдячний за виховання, за освіту, за дозвіл жити хоч би тут, у Каховці, та працювати…

– …і працювати всього лише заводським техніком. Хоча якби ви, Вікентію Пилиповичу, закінчили інститут, то могли б піти значно вище.

– Ви чудово знаєте, що ЧСІРу шлях до інституту закритий.

– Колишньому ЧСІРу, – «полковник Афанасьєв» погрозив йому пальцем. – По-перше, ще приклад товариша Сталіна доводить, що батько за сина не відповідає37 – то чому син має вічно відповідати за зрадника-батька?! По-друге, смерть Пилипа Маркіяновича Буштинця остаточно змінила все, що сталося. Якщо навіть попри ваші щирі запевнення…

– Я справді ненавиджу цього покидька!!! – поквапився вставити Кеша.

– Якщо навіть попри ваші щирі запевнення і контроль з нашого боку, ви все ж установили і підтримували таємні контакти, то тепер це неможливо фізично. Отже, Вікентію Пилиповичу, відтепер перед вами відкриті всі можливі життєві перспективи. Ми навіть допоможемо вам до інституту поступити, якщо ви цього захочете.

– Це натяк? – молодий чоловік насторожився вперше за весь час бесіди.

– Та який там натяк! – розсміявся «полковник Афанасьєв». – Як доросла притомна людина, ви мусите знати, що наше відомство має свої квоти на вступ до будь-якого вітчизняного вузу. Отож вам і пропонується гарантований вступ за нашою квотою…

– Але натомість я буду змушений дещо зробити і для вашого відомства, чи не так? Чи я в чомусь помиляюся?

– Вікентію Пилиповичу, але ж хіба ви не хочете, щоб подальша ваша кар’єра розвивалася без зайвих проблем, хіба ви недостатньо намучилися з батьком-зрадником?.. – «полковник Афанасьєв» був самою люб’язністю. – От скажіть, чи любите ви наш Радянський Союз?

– Всім серцем! – якомога щиріше відповів Кеша.

– Отож і доведіть цю любов на ділі! Це ж суща дрібниця.

– Отже, я все ж мушу доводити, що син за батька не відповідає, – технік сумно зітхнув і відвернувся.

– Якщо ваша любов до Батьківщини непідробна, зробити це буде легко.

– А якщо відмовлюся?

– Тоді до пенсії ходитимете в техніках Каховського заводу металоконструкцій. Але навіщо вам втрачати шанс, Вікентію Пилиповичу? Станете інженером, захочете – повернетесь сюди ж, на рідний завод. Каховка – прекрасне містечко, до того ж дуже патріотичне. Як там у пісні?.. «Каховка, Каховка, родная винтовка! Горячая пуля, лети»… Краса! Тим паче, хоч я не маю права казати цього… але надто вже ви мені симпатичні!

– І що з того? – не зрозумів Кеша.

– А те, що ваш рідний завод можуть перепрофілювати38 зовсім невдовзі, тоді працювати тут буде значно, значно цікавіше – повірте вже моєму слову. Чи хочете й надалі працювати тут, але вже як інженер з перспективою переведення, наприклад, до Києва? Чи вважаєте за краще втратити посаду техніка й піти звідси лісом?.. Якщо ви, Вікентію Пилиповичу, на відміну від вашого батька, маєте тверезий підхід до життя, то в вашому виборі годі й сумніватися. Що скажете на таке, громадянине Буштинець?..

Тепер в очах «полковника Афанасьєва» спалахнула хитринка. Адже в виборі співрозмовника він анітрохи не сумнівався.

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 3 травня 1957 року

– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Як же я завинив перед тобою!..

Після смерті дружини Арон Маркович почав здавати чим далі, тим сильніше й помітніше. Ситуація значно ускладнювалася тим, що колишній управдом невпинно картав себе життям, прожитим «неправильно». Найбільшою помилкою Штульман вважав їхній гет, який він же міг розірвати власноруч одразу після повернення дружини додому з Громадянської війни, натомість носився з цим нікчемним папірцем ще добру дюжину років, як той дурень з писаною торбою.

А навіщо, скажіть на милість?! Скільки щасливих днів, тижнів, місяців і років вони могли би провести в подружньому щасті, а не у взаємних чварах, образах і докорах?! І тепер цей час не повернути, нізащо не повернути!..

Мало того, немовби знущаючись з упертюха, якому колись забракло милосердя для вибачення вбитої горем дружини, Всемогутній забрав його любу Ітеле під свою Шехіну раніше від нього. Що це, як не вияв вищої милості?! Недарма ж бо кажуть, що найкращі йдуть попереду…

– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Зачекай, я йду слідом за тобою!.. – повсякчас повторював Арон Маркович після того, як одразу по закінченні Песаха39 відчув слабкість в усьому тілі, зліг і більше на ноги не піднімався. Про одне тільки просив усіх і кожного:

– Поховайте мене окремо від моєї Ітеле! На тому самому цвинтарі, на Куренівському, але в окрему могилу. Будь ласка!..

– Тату, навіщо це?! Що за примха така?! – сердилася Софія Аронівна. Перед Травневими святами в республіканському «Ліспапірбудпостачі» розпочався черговий аврал, отож в ті рідкісні моменти, коли вкрай втомлена жінка насилу виривалася з

1 ... 28 29 30 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"