Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

– …І закував мене той москаль Стрешня і руками, і ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибі, визволив піддячий: звільнив руки від колодок, а то б пропав. Я думав, піддячий добра людина, а він, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язниці. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив віником Микита, – віником сучий кацап підпалював.

Коли Глек розповідав, як Дорош визволив його та холопа з в’язниці, Панас таки діждався своєї хвилини й зареготав на весь ліс так, що навіть коні пана Донця покинули пастися, підвели голови й подивилися на козаків, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув і сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всі тут воєвод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошеві дуже неприємно було чути це про батька; коли ж всі почали його вихваляти, він не витримав, виліз з-під свого куща і пішов до річки: він не бачив у своєму вчинкові нічого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човні риба лишилася. На сніданок.

– Добре, тільки відгукнися – пугу! пугу! – як запитає вартовий, а то ще й підстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош підійшов до річки, розглядаючи, де б міг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.

– Та бачу. Ач який пугач обізвався. Куди йдеш?

«От заховався й не побачиш», – подумав Дорош, а потім голосно сказав:

– Тут у човні риба, я по рибу прийшов.

– Ну, бери рибу та йди назад, бо як здумаєш утекти річкою, я тебе кулею дожену!

Тільки тепер хлопець побачив, що вартовий сидів на високій вербі коло самого берега. Верба була густолиста, і з листя виглядало молоде обличчя козака, а коло нього виблискувало дуло рушниці.

Дорош ледве знайшов човна, так добре заховав його Глек, і розглянувся навкруги. Річка повільно текла між лісовими берегами. Сажнів за двадцять від того місця, де був човен, була боброва гребля. Бобри, почувши людську розмову, поховалися в річку, але згодом повилазили й узялися до своєї роботи. Хлопець кілька хвилин дивився, як вони гризли дерева й тягли хмиз, будуючи греблю, що зайняла вже чверть річки, а потім забрав рибу з човна пішов до табору. Коли Дорош приніс рибу, козаки ще сиділи коло багаття і тихо розмовляли поміж себе, а холоп спав, підклавши під голову чиюсь торбу.

Панас з Дорошем вичистили рибу й поклали її в казанок. Згодом з казана потягнувся смачний запах юшки.

– Так ти кажеш, діла не буде? – спитав Глек старого козака з шрамом на лобі.

– Не буде. Ми зі Сметаною вештались по слободах та хуторах. Всі лають воєвод та москалів, а всі бояться москалів і за земельку держаться цупко. Повстання бояться, як пожежі. А Сірка інші навіть лають: кажуть, через цього Сірка народу багато старцями поробилося. Остогидли, кажуть, нам сварки гетьманські. Всі вони, гетьмани, тільки про своє ненажерливе черево дбають А Сірко, кажуть, коли хоче, хай сам воює з Москво, а ми не підемо. А Дорошенка кле-нуть за його татарву. Тут є багато таких, що прийшли з того боку Дніпра й віддалися полковникові у піддані. Кажуть, хоч десять років поживемо спокійно.

– А ти ж їм сказав, що, як пройдуть пільгові роки, діти їхні кріпаками будуть?

– Казав. А вони кажуть: як буде, так і буде. Що було, кажуть, те бачили, хай йому грець, а що буде, те побачимо. Ідіть, кажуть, братця, до себе за пороги, не бунтуйте людей, а то ми вас пов’яжемо та віддамо полковникові. З слобожанами люльки не викуриш.

– Так… Балакав і я де з ким… Мабуть, дійсно не час… А слід було б пошарпати москалів: від воєвод Україні життя немає.

– Та чи тільки від воєвод? Уся старшина коло Москви в’юном в’ється.

– Я так думаю, – сказав Сметана, – марно клопочеться кошовий: з Самойловичем каші не звариш; не піде він проти Москви.

– І я так думаю, – сказав Глек. – Ну, що ж, скажемо кошовому про те, що чули й бачили на слободах. Хай не покладає надії на слобожан. А Сірчиху провідати треба.

Поснідавши, Глек одвів Дороша набік і сказав:

– Спасибі тобі, хлопче, за те, що зробив ти для мене. Без тебе пропав би я у Білгороді. Пливи річкою додому та розвідай, чи шукатимуть мене москалі. А я ще днів зо два тут побуду. Коли ж буде все гаразд і тебе не буде, я з товаришами поїду провідати стару Сірчиху.

– А холопа куди дінеш?

– А холопа з собою на Січ візьму.

– А коні полковникові? Хіба запорожці злодії?

Глек замислився і почухав потилицю:

– Я вже й сам думав про це. Діло зроблено, нас із холопом тепер вісім чоловік, а коней наших тільки сім. Пропаде холоп без коня.

– Залишається ще одна коняка.

Глек засміявся.

– Ну, що ж… Не вертати одного коня полковникові. Багато ще залишилося у нього табунів, а нам цей кінь буде потрібний. Ну, бувай здоров, хлопче! Панасе, проводь Дороша та постій на варті, поки Грицько поснідає. Так не забудь, Дороше, повідом мене, коли почуєш що в городі, а я два дні ждатиму.

Дорош плив річкою й думав про те, що бачив він і чув у запорозькому таборі. Запорожці подобалися йому, бо вони були дужі й, очевидно, сміливі люди, а сила завжди приваблює до себе юнацтво, але те, що вони вкрали коней у полковника, зовсім не подобалося хлопцеві. І Глек поставився до цього так, наче йому зовсім не противна була ця крадіжка.

А батько, якось розповідаючи йому про запорожців, казав, що вони забивають киями того, хто попадеться в злодійстві. Це було дійсно так, але батько забув сказати хлопцеві, що в розумінні запорожців одне діло обікрасти товариша і зовсім інше діло викрасти коней у слобідського полковника.

Плисти було тяжко, човен був важкий, а до того ж увесь час доводилося вигрібати проти течії. Дорош, поки дібрався до греблі коло города, а дібрався він туди тільки надвечір, кілька разів приставав до берега, прив’язував човен і відпочивав.

Хоч як був зморений