Читати книгу - "1793"

Якось ми сиділи в одній пивниці біля Стура-Ніґатан, аж тут раптом здійнявся страшний галас. Просто біля моєї голови пролетів глечик і розбився об стіну за спиною. Компанія іноземних моряків зірвалася на рівні й усі разом лаялися між собою незрозумілою мовою. Ми навіть не повернулися у їхній бік, а тим часом спалахнула бійка. Я сховався під столом. Один з чоловіків упав на підлогу, інші кинулися тікати, і я зі свого прихистку побачив, що той бідолаха поранений. По-перше, йому добряче хтось врізав, а до того ще й упав на скалки від пляшки, порізав зап’ясток і тепер стікав кров’ю. Мені здалося, що небезпека вже минула, тож я поповз до нього й оглянув його рани.

Найгірше було з порізом на зап’ястку, скидався на рани, до яких я звик за роки в Карлскруні. Зробив так, як тоді робив — притиснув рану, поклав на неї шматочок тканини, що відірвав від його ж сорочки, перев’язав. Туго-туго перетягнув руку, щоб кров зупинилася. За весь цей час моряк ні слова не сказав, наче й взагалі мене не помічав. Сидів на підлозі, хитався туди-сюди й тихо щось бурмотів своєю мовою. «Приятелі назвали його дружину шльондрою, але, здається, небезпідставно», — пояснив мені один пан з червоним носом, якому все це дійство явно сподобалося. «Думаю, бажання погуляти в неї не зменшиться, коли чоловік повернеться з такою спотвореною пикою, — засміявся червононосий своїй дотепності. — Корчмарю! Дай бідоласі чарку, хай зап’є горе. І чотири рази ура хірургові!»

Так я став у тій корчмі «хірургом». Усі пили за моє здоров’я, багато хто виявляв бажання пригостити мене. Поранений так і сидів на підлозі, аж поки столярів підмайстер допоміг йому звестися на ноги. Моряк порожніми очима оглянув усіх навколо й подався у ніч. Той епізод нагадав мені, навіщо я приїхав у Стокгольм, але завдяки добрим людям у корчмі скоро я про це знову забув.

Сп’янілий від своєї популярності, вирішив я випробувати в дії формулу, якої мене навчив Рікард. Я підсів покурити до одного з паничів з нашої компанії, і в розмові попросив його позичити мені двадцять шилінгів, щоб я міг сьогодні знайти місце для ночівлі. Але він відреагував зовсім не так, як я очікував. Він зблід і здавався збентеженим. Нічого на моє прохання не відповів, перепросив товариство і пішов. Я не міг зрозуміти, у чому річ, адже це була абсолютно дріб’язкова сума, особливо для тих, хто розкидається грішми направо й наліво. Але алкоголь замакітрив мені голову, і більше я про це не думав.

Поступово трактир порожнів, нікого зі своїх знайомих я більше не бачив, тому вирішив, що, мабуть, пора й мені шукати місце, де я сьогодні почиватиму.

Надворі мене чекав Рікард. Щойно я поклав йому руку на плече, схопив мене за комір і притиснув до стіни, та так різко, що я стукнувся потилицею. «Бліксе, ідіоте! Це правда, що ти у Валліна просив двадцять шилінгів, щоб не спати сьогодні на вулиці?» Звичайно, я не міг цього заперечити, так і було. Гучно стогнучи, Сільван мене відпустив. Сповз по стінці долі й затулив обличчя руками. Я так і стояв мовчки, аж поки він глянув на мене й побачив з мого виразу обличчя, що я нічого не розумію. Приречено махнув мені рукою — сідай, мовляв. Обняв мене за плечі: «Крістофере, коли ти у Валліна попросив такий дріб’язок, він зрозумів, що ти жебрак. Я і так, і сяк намагаюся створити враження, що ми діти багатих, але жадібних батьків, і невдовзі маємо успадкувати їхні статки. А ти розвіяв усі сумніви, і тепер вони точно знають, що ми просто двійко шахраїв з порожніми кишенями». — «А що я міг зробити? Кишені в нас порожні!» Сільван зітхнув і закотив очі: «Ти, Крістофере, міг вигадати якусь кращу історію! Попросити більшу суму, бо тобі потрібна, скажімо, нова перука, або хочеш мамі купити намисто, а свої гроші вже розтринькав на вино й дівчат. І попросити так, ніби це абсолютно нормально. У таких людей легше взяти три або відразу п’ять далерів, ніж пару шилінгів». — «А що з нашим одягом? Ми ж ходимо в лахмітті! Хто повірить, що ми діти багатих торговців?» — «Та в тому й річ — брехати треба так, щоб вони хотіли тобі повірити! Для хорошої брехні потрібні двоє: той, хто бреше, і хто готовий повірити!»

Я не знав, що на це сказати, і так тупо на нього витріщився, що Сільван не витримав і засміявся. «Ох, Бліксе, може, ти й безпросвітно дурний, але хоча б щиро дурний. А з цим ми якось раду дамо. Відтепер спершу радитимешся зі мною, перш ніж спробуєш позичати гроші в наших нових друзів». Здавалося, Рікард знову був у доброму гуморі. Він вийняв з кишені жилета добре натоптаний гаманець. «Поки ти псував усю мою гру перед Валліном, я витряс з Монтелля чимало далерів. Сказав, що мені терміново треба купити тростину зі срібним набалдашником, поки її не перехопив один підполковник, а татусь мій, від доброї волі якого, на жаль, залежить моє фінансове становище, саме в гостях у панства Де Гер у Фінспонґу». «Але я думав, що твій батько…» — я затнувся, побачивши своїм п’яним оком, як Рікард скрушно хитає головою. «Крістофере Бліксе, часом мені здається, що з тебе нічого не вийде… — він докірливо глянув на мене, а потім узяв під руку й повів вулицею: Уже не ніч, а ранній ранок. Ходімо вмиємося біля криниці, а потім підемо в кав’ярню і поснідаємо».

3.

Люба сестро, рано-вранці заскочила мене несподівана зміна погоди, що принесла холод, якого не було з початку квітня. Розбудив мене дощ, цілком заливши моє місце ночівлі. Одяг повністю намок, мене трусило від холоду. Щоб трохи зігрітися, я швидко підскочив і заходився бігати на місці й махати руками.

На сніданок довелося вдовольнитися кількома скибочками хліба й шматочком твердого сиру. Я чекав, що ось-ось зійде сонце, але з-за важких хмар не пробивалося ані промінчика, не кажучи вже про тепло. На щастя, дощ трохи втихомирився, і я вирішив більше не чекати, доки розпогодиться, а просто зараз іти до міста. Як ти, мабуть, пам’ятаєш, зміна погоди завжди впливала на мій настрій. Дорогою я мав час подумати, і зрештою вирішив