Читати книгу - "Ті, кого немає"

Для Ксенії цей день від самого ранку видався нелегким. Тому на ювілей до сусіда вона пішла тільки після довгих умовлянь.

Відколи остаточно стало зрозуміло, що дітей у них з Іваном більше не буде, щонеділі вона регулярно ходила пішки на цвинтар, прихопивши квіти або дитячу іграшку. Чоловік пропонував підвезти, але Ксенія відмовлялася, посилаючись на те, що весь тиждень нікуди не виходила, крім селищних магазинів. Цвинтар розташовувався на околиці Старих Шаур – двадцять хвилин помалу йти. Іграшки з могили сина постійно крали, але вона вперто купувала нові і знову несла. Вона прибирала в огорожі, якщо з’являлося сміття або сухе листя, ставила квіти в керамічну посудину, а потім довго сиділа й курила. Іван бував тут двічі на рік – восени і навесні, коли було потрібно підновити огорожу або висадити квітковий бордюр.

Щойно вони повернулися додому, чоловік відразу рушив у спальню, мовчки роздягнувся й завалився в постіль. Ксенія натягла спортивний костюм і вийшла погодувати пса.

Стрімко сутеніло. Вона ввімкнула лампу на веранді, вийшла в безгучний сад, опустилася на лавку і клацнула запальничкою.

Ця рана ніколи не загоїться.

Разом з тілом Тимура їй видали копію акта експертизи. Усе очевидно: трагічна випадковість. Хлопчик залишився без нагляду, якимось чином відкрив двері тамбура в сусідньому вагоні і, коли вагон хитнуло, випав з потяга. З’ясувалося в ході слідства й те, що потім двері ці пів ночі простояли відчиненими навстіж – нікому не було до них діла. Жодних ознак насильства…

Але звідки тоді синці на передпліччях, які вона помітила, коли стала знімати зі зламаного дитячого тільця подерті на клапті шорти й футболку? Сліпа випадковість? Але вона занадто добре знала сина: він і близько б не підійшов до відчинених дверей на ходу потяга.

«Жодної помилки, – знову подумала вона. – Це він, той самий провідник. Того теж звали Валентин. А мене він не пам’ятає – або вдає, що не пам’ятає. Через пів години після відправлення він приніс нам чай і кумедно жартував з Тимком. Ввічливий, запобігливий. Майже не змінився. Ті ж опуклі прозорі очі, дуже світла шкіра на тильному боці кистей, наче присипана борошном, рідкувате волосся…»

Вона підхопилася й кинулася в дім. Один зі спарених апаратів стояв у спальні, звідти крізь відчинені двері доносилося похропування чоловіка, другий – унизу у вітальні. Поспішаючи й плутаючись у кнопках, Ксенія набрала номер сусідів. Слухавку взяв полковник – оцього вона не очікувала. Голос був хрипкий, з невиразними, якимись напівпрожованими інтонаціями.

– Можна мені поговорити з Інною, Савелію Максимовичу? – сказала Ксенія перше, що спало на думку. – Ваші повернулися?

– Ні ще, – прохрипіла трубка. – А що таке?

– Та так, суто жіноче питання… Не має значення, я завтра перетелефоную. На добраніч!

Полковник, не прощаючись, дав відбій.

Ксенія застигла без руху, стиснувши в кулаці слухавку.

«Якщо це він… – гарячково, наче в трансі, прошепотіла вона, дивлячись просто перед собою, – якщо це він, то вони… вони не повернуться. Або він повернеться сам. Що ж робити? Бігти до батьків дівчинки? Хтозна-що! Не повірять жодному слову… Не знаю, в чому тут річ, але тепер я зовсім певна – це він, він убив мого хлопчика!..»

Проте Ксенія не зірвалася з місця, не понеслася до сусідів, а знову вийшла на веранду й сіла, немов твердо вирішила чогось дочекатися. Вона не розуміла, що з нею відбувається, не могла заспокоїтись і лягти поруч із чоловіком. Точно знала, що до ранку вже не засне.

Дзвінок сусідки пролунав саме тієї хвилини, коли Інна Семенівна піднялася на другий поверх. Щойно повернувся Родіон, дізнався, що Марта й Валентин ще не повернулися, нагрубив і гримнув дверима. Тут згори покликав Савелій – командирським риком, на весь дім.

Чоловік мав такий вигляд, наче його от-от ухопить удар.

– Що трапилось? – обережно запитала вона, коли Савелій, багряний і змоклий, жбурнув слухавку. – Хто телефонував? Ви з Родіоном сьогодні обидва наче з ланцюга зірвалися. Я вже взагалі нічого не розумію…

– Який, до біса, Родіон! – відмахнувся полковник. – Дзвонила Ксенія. Я сказав, що ти спиш… Зачини двері, Інно, і йди сюди. – Савелій Максимович підвівся з крісла й ступив їй назустріч.

– Що трапилось? – уже злякано повторила вона.

– З шухляди мого письмового столу пропали гроші, досить велика сума…

– Савелію! Ти як слід подивився?

– Не мели дурниць! Я що, не в курсі, що в мене в столі?

– Ну заспокойся, прошу тебе, не треба так нервуватися, – швидко промовила Інна Семенівна. – Присядь і поясни доладу, що трапилося.

Полковник слухняно перемістився до дивана, звалився на нього й промовив:

– У столі, у верхній шухляді, лежали гроші. Я там тримаю про всяк випадок певну суму у валюті…

– Скільки?

– Чекай! Шухляда постійно замкнена, ключ я ховаю. Сьогодні я розплачувався з Криницьким – розрахунки за угодами. Потім ми з ним спустились, а ключ я, мабуть, лишив у замку, поспішав. Помітив я це тільки зараз. Шухляда була незамкнена. Я здивувався, про всяк випадок зазирнув, бачу – банківська пачка, там було десять тисяч, суттєво схудла…

– Гроші були в конверті?

– Інно, не перебивай! – роздратовано вигукнув він. – У якому, до біса, конверті? Лежали десять штук зелених, сотнями… Вісімсот я вручив Криницькому. Три тисячі сто як корова язиком злизала!

– Не може бути!

– Ще й як може! – полковник ляпнув на стіл перед її носом пачку з надірваною бандероллю. – От! Факт він і є факт. У домі сьогодні було повно народу…

– Савелію, ніхто з гостей у кабінет не заходив. Усі були в саду… Крім мене, Родіона і твоєї родички, в будинку взагалі ні душі не було.

– А я про що? Родіон не став би, та й навіщо – йому й так ні в чому не відмовляється. Криницький? Виключено… Сестра? Її чоловік? Вони нагору не піднімалися. Почекай… А ця, як її… Наталя?.. Я ж сам послав її в кабінет по коньяк.

– Ну, це навряд чи! Наталя, по-моєму, порядна дівчина.

– Де це в неї написане, Інно? І де вона сама?

– Поїхала.

– Ага… Якщо не помиляюся, ви