Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Кароліна.

— Маріє! Маріє! — голосно кричу я. — Маріє! Маріє, відкрийте негайно!

Гуркочу кісточками пальців, кулаками по дверях. Б'ю колінами по дерев'яній перешкоді, не звертаючи уваги на біль, що раптово виникає в колінних чашках.

На мій поклик ніхто не відгукується. Можливо в нашій спальні насправді така гарна шумоізоляція, а може Горський повівся як справжня скотина. Окрім того, що самоволі посадив мене під домашній арешт, він ще й додумався наказати хатній робітниці не реагувати на мої заклики про допомогу.

Відбитком пальця знімаю блокування з екрана мобільного телефону та дзвоню на перший номер у теці «Обрані».

— Так, — Назар приймає виклик на другому гудку, дихання в нього збите та важке.

Звуки дверей, що відкриваються/зачиняються, досить добре чути на задньому фоні.

— Ти зовсім отетерів, Горе? Зовсім дах злетів на тлі осіннього загострення? Що за новий рівень гіперконтролю? — бігаю по кімнаті немов загнаний звір, нишпорю по скриньках та ящиках у пошуках запасного ключа. — Хто дав тобі право обмежувати мою свободу? Негайно відчини двері!

— Які ще двері, Кароліно? — Назар припиняє кудись бігти.

— Ті, що ти виніс плечем.

— Про що ти взагалі верзеш? Кажи нормально! — Підвищивши голос, командує роздратований чоловік.

Чіпляюсь за його емоції та звірію ще більше.

— Май на увазі, якщо Марія зараз не відчинить ці кляті двері в спальню, то я вилізу через вікно.

— Кароліна, ти кажеш якісь дурниці. Ніяких дверей я не замикав.

— Тоді чому спальня замкнена на ключ? — б’ю ще й ще в замкнені двері та кличу Марію. — Саме в той момент, коли ти помчав до цієї ляр...

— Де хлопчик? А лікарі? — раптом доноситься в динаміку.

Ці питання Горський адресує не мені. Тремтячий голос Баженової немов гострим лезом ковзає по моїх нутрощах. Не вдається розібрати, що вона відповідає моєму чоловікові.

Проте байдуже. Все одно я не вірю жодному її слову. Ця жінка веде якусь свою власну гру. А ще вона божевільна. Ніхто при здоровому глузді не приховуватиме інформацію про спільну дитину, а потім згодом з'являтиметься перед батьком сина з вимогами грошей.

— Повторюю, я нічого не чіпав, — з роздумів мене вириває схвильований голос Назара. — Заспокойся та не роби дурниць. Благаю. Я передзвоню за пів години.

Горський скидає дзвінок так само швидко, як і відповів на нього.

— Козел, — лаюся я, дивлячись у маленький кольоровий екран.

Змахнувши рукавом кофти самотню сльозу, я набираю номер хатньої робітниці. Походжу по кімнаті, стискаю пальці, кусаю губи. Тарабаню нігтями по дерев'яному підніжжю ліжка, намагаючись приборкати розхитані нерви.

Навіть на десятий гудок ніхто не приймає виклик. Я сподіваюся, що Марія просто забула включити звук у своєму мобільному та не виконує безглуздих наказів Горського. Не хочеться розчаровуватись ще й у ній.

Надходить повідомлення від диспетчера, що машина чекає на мене біля воріт будинку. Чортихаюсь та ховаю телефон у сумочку. Одним ривком розсовую штори в різні боки. Відчиняю вікно та висовуюсь по пояс надвір.

Плечі миттєво холонуть від холоду вулиці. Дивлюсь на невеличку ділянку даху першого поверху. Нахил тут не дуже великий, тож я не повинна на першому кроці скотитися стрімголов донизу.

Повертаюся до шафи за верхнім одягом та взуттям. Востаннє набираю хатню робітницю. Надія на те, що мені не доведеться дертися як павук по квітковій огорожі тане з кожним наступним гудком.

Перекидаю ремінець сумки через голову та крокую до відкритого вікна.

— І нехай хтось заїкнеться потім, що я не повинна була це робити, — бурмочу лайки собі під ніс, перекидаю ногу через підвіконня.

Страшно сидіти ось тут. Лячно робити це на тверезу голову. Адреналін шпарить судинами. Агресія не дає відступити. Якщо я повернуся до замкненої кімнати і як безхребетна амеба буду спокійно чекати блудного чоловіка, то подальше життя стане лише гірше.

Обережно ступаю по темно-коричневій черепиці, вона трохи слизька від порослого моху. Тримаюсь руками за віконну раму. Вітер зачіпає волосся, сире повітря змушує шморгати носом.

Акуратно промацую металеві грати, приварені до однієї зі стін будинку. В’юнка троянда щільно оплела кожну рейку, охопила кожен квадрат спеціально побудованої конструкції своїми ліанами.

Носаком ботфортів намагаюся намацати більш менш вільний виступ, щоб поставити ногу. Коли це вдається, переставляю руки нижче. Сухі колючки дряпають пальці. Кусаю губи, щоб не заплакати.

Тонкий метал ґрат вигинається з кожним наступним кроком. Намагаюся не дихати. Сподіватимемося, що флористична конструкція витримає мою вагу. Озираюся вниз, прикидаю відстань, що залишилася до землі. Ця частина стіни не підсвічена ліхтарями, тому важко зрозуміти, скільки ще метрів залишилося.

За внутрішніми відчуттями ще надто високо. Треба ще спускатися ґратами. Телефон дзижчить у сумочці. Таксист, що чекає за брамою, голосно сигналить у клаксон. Навіть не бачивши його обличчя, можна зрозуміти, що він не в захваті від того, що доводиться так довго чекати.