Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

До землі близько півтора-двох метрів. Якщо не поспішити, то таксі поїде без мене. Хто знає, скільки доведеться чекати на наступну машину.

Заплющую очі та відштовхуюсь від стіни. Розтискаю пальці та стрибаю вниз.

Хрускіт гілок та мій стогін об’єднуються в один досить дивний звук. Забитий куприк ниє від болю. Ще один сигнал автомобільного клаксона розриває вечірню тишу вулиці. Зчепивши зуби, я встаю з місця й на ватяних ногах поспішаю до хвіртки.

Завалююся на заднє сидіння та ляскаю голосно дверима.

— Що? — скалюсь на водія, що скривився від невдоволення. — Посковзнулася, з ким не буває? Зверху накину за простий. Тільки-но поїхали хутчіше.

Не промовивши жодного слова, чоловік ковзає по моїх забруднених долонях поглядом та відвертається до керма. Заводить машину і мовчки везе мене до «Ракети».

Дістаю з сумки почату пачку вологих серветок та відтираю як-небудь брудні пальці від чорної землі. Лаюся ледь чутно, коли помічаю на колготках дві дірки, від яких встигли розповзтись по ногах широкими стрілками.

Чорти б тебе вкусили, Горський. Сьогоднішня витівка з дверима — моя остання крапля. Я не збираюся жити бранкою у власному будинку, поки ти мандруєш із колишньою коханкою по лікарнях, дитячих майданчиках або, не дай боже, моїми улюбленими ресторанами.

Закидаю ногу на ногу, аби новоутворення на капроновій тканині не драконили й без того розлютованого звіра в мені.

Поки їдемо нічними вулицями міста, вищипую уламки гострих колючок з забрудненого пальта. Це навряд чи допоможе врятувати одежину, проте принаймні хоч якось займає тремтячі руки.

Господи, я втекла із власного будинку через вікно. Кому розкажи про це, не повірять та скажуть, що я збожеволіла.

Коли входжу до караоке-бару, у голові вже визрів певний план подальших дій.

— Мені треба терміново знайти квартиру, дівчатка. Допоможіть, — це перше, що я кажу подругам, коли підходжу до їхнього столика.

Падаю на м'який диванчик поруч з Олександрою та забираю з її рук келих з яскраво-блакитним коктейлем. Викидаю дурнувату криву соломинку та прикипаю вустами до холодного напою.

Горло дряпає терпкий смак гранатового сиропу. Гіркота міцної складової зігріває замерзлі нутрощі. Солодкий посмак змащує брутальність перших нот напою.

— Що трапилось? — Іра перегинається через стіл та хапає мою долоню пальцями. — Чому в тебе всі руки в подряпинах?

— Довга історія, дівчата. Замовляйте міцні напої, зараз буде від мене дуже багато відвертої лайки.