Читати книгу - "Вибрані твори"

— Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, — і, стишуючи голос, немовби його хто міг почути, додав: — Мені трохи золота приготуйте. Тільки не скупіться, як ви умієте, бо вже більше, певне, не прийдеться просити у вас.

— Куда ж ти думаєш?

— Знов у банду. Мені одна дорога лежить… Коли ж буде діло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.

— Які?

— Усякі. А вам утікати треба. Інакше, тату, на шворку підіймуть або розстріляють.

— Спасибі, утішив на старість.

— Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на світі, а ви навчали мене. Та що говорити про це — не пособить.

Злі самі на себе, на свою землю, на увесь світ, мовчки посідали за стіл. Тяжко і довго їли, пили, неначе хотіли наїстись і напитись на все життя.

Як у тумані, сиділи біля Карпа Олена, Данилко. І не вірилось, що то було так, а не інакше: здавалось — все розтане, зникне, як марево, і кудись подасться у безвість. Напівмертві, поводянілі очі батька ще більше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвіяти лихі, надокучливі думи, проте заглянути в майбутнє побоявся — нічого там не лежало для нього.

— Так, виходить, їхати? — важніючи, нахилився до нього Сафрон.

— Їхати.

— Може разом?

— Поки не можна. Маю завдання оточених німців вивести із лісів. Це до них пробивались.

— Уже з німцями знову заодно?

— Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.

— Чого тобі туди пертися?

— Одному богу, правда, рогатому, служу.

— Ну, а коли німців розіб'ють, кому служитимеш?

— Хто заплатить. Хто більше дасть. Хто гріхи наші прикриє. А такі знайдуться, ласі до чужої душі і шиї, — сказав загадково.

— А ти більш толково не можеш говорити?

— Розумним давно все ясно. У Черчілля і іже з ним до червоних не дружба, а ніж за пазухою. — Витер пальці об штани і важкий, обрезклий, поволі пішов у світлицю.

Другого дня Карпо попрощався з сім'єю і пішов у ліси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечі з села. Полагодив у кузні обидва вови — зима стояла безсніжна, підкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайників подіставав паперові гроші та золото. В управі мало сидів, а коли приводили до нього людей, кидав одно:

— Відправляйте в районну поліцію.

Знав, що посилає на вірну смерть і злісно кривився:

— Не тільки ж мені одному страждати.

Чуття зненависті до всього живого переходило межі здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла із міста і ще не встигла взятися на облік.

— Ти чого прийшла сюди? Від вербовки втекла?

— Ні. Матір провідати. Захворіли вони, — відповіла молодиця, запнута стареньким білим платком.

— А чому на облік не взялася?

— Вчора пізно було.

— Ага… Покажи документи. — Довго розглядав папірці. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чіпко трималось його спустошеного тіла. І та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старості, оволодіває ним. Він навіть не може спокійно бачити голубі, з вогким блиском очі, червоні непожмаковані уста, рожевий просвіт невеликого прямого носа.

«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душі сміється з мене. Коли ж прийдуть червоні, першою тикне пальцем на старосту».

— Порядку й досі не знаєш? Не навчили?

— Дядьку, відпустіть. Хіба ж у вас нема дітей?

— Помовч мені. Розумна яка… Піди узнай, чи мати її хвора, — пошепки говорить до поліцая.

Служака згодом повертається і ще з порога повідомляє:

— Лежить стара, простудилася.

«Прикидається, обоє, видать, хитрують», — недобрими очима дивиться на молодицю.

— Що робити із нею?

— А ти як думаєш?

— Дати з пару лящів та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.

— А що, вона й досі не знає? В районну поліцію відправити. Хай там розбираються.

І виходить із управи, щоб не чути голосіння і сліз.

* * *

Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигрові пітони, гарматами і забрудненим, обдертим військом.

— Відступає фашист! — радісними ластівками розкрилювались звістки, одна одної надійніша.

— Відступає, — тоскно водянистими очима дивиться на безлад і товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнім стовпом він стає на обочині, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало відривати від неї обважнілі, забризкані болотом ноги і. не знати для чого плентатися в управу або на хутір. Він би тепер навіть Горпину відправив в тюрму, бо й вона відчуває, радіє, що повернеться те, чого він найбільше боявся.

Неждано-негадано до його дому під'їхала машина. І він зразу ж пізнав, що біля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустріч була радісна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зі своєї руки вогкої Варчукової, а очі його розтікались своїм мінливим мерехтінням.

«Погані діла, коли вже фашистський офіцер так здоровкається», — зробив відповідний висновок.

За столом похвалився, що думає виїхати із села. Шенкель, поволі жуючи курятину, задумавсь, а потім схвально закивав головою:

— Гут, гут… треба їхати.

Чокнулись і мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став іще балакучішим і, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:

— Ти хороший хазяїн. Я їду додому, і ти їдь зі мною.

У мене будеш жити, господарювати.

— Це добре, — посвітлішав Варчук. — Тільки як я кіньми поспію за машиною?

— Як? — задумався на хвильку, зупинився біг мінливих краплин, очі стали жорстокими і жовтими. Потім витягнув із бокової кишені блокнота і швидко написав адресу.

— Спасибі, — вклоняючись, щиро дякує і заховує папірець у бумажник.

Після третіх півнів, щоб ніхто не бачив, Варчук, нагрузивши дві підводи добра, виїхав за ворота. Недовірливо і похапцем попрощався із жінкою, що навідріз відмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всі сторони і важкою ходою пішов за першим возом.

Чвакало під ногами болото. Непроглядний туман окутав поля і ліси, в обличчя сікла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвітську бекешу, поволі місив грязюку і, неначе злодій, оглядався по боках — боязко було стріти когось із односельчан.

Коли колеса загуркотіли по шосе, острах іще більше вчепився в його згорблене тіло, неначеб той гуркіт міг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтів, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону і злісно сплюнув — замість людини над кюветом стояв голий кущ калини.

Пропливали розрізнені і розріджені шматки його життя; намагався кудись подалі заховати їх, намагався утішити себе якимись марними