Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

жінки, огидні, але сміливі герої, знову неминучі пістолетні постріли, знову запихається шоколад у рота трирічній дитині. Програма тут складена дуже щедро, триває аж три години, а коли знову спалахують червонясті мушлі світильників, відчиняються двері, тут, як звичайно після закінчення сеансу, на обличчях глядачів з'являється приховане під усмішкою збентеження — люди соромляться почуттів, які вони мимохіть виявили в кіно. Красуня з журналу мод сідає у свій шикарний лімузин, величезні червоні стоп-сигнали жевріють, немов шматки торфу, й віддаляються у бік готелю, а копачі торфу стомлено чимчикують до своїх халуп. Дорослі мовчать, а діти, щебечучи та сміючись, розчиняються в нічній пітьмі й ще раз переповідають одне одному зміст фільму.

Повернуло за північ, уже давно долинає сюди світло маяка з острова Клер, сині силуети гір стають густо-чорними, десь ген-ген, серед боліт, світяться поодинокі жовті вогні — там чекають бабусі, матері, чоловіки чи жінки, аби почути, що побачать вони найближчими днями, і посиденьки біля каміну триватимуть до другої або до третьої години ранку, бо: «коли бог створював час, він створив його достатньо».

Теплої літньої ночі тут ревуть віслюки, передаючи свій абстрактний спів один одному, і цей шалений, схожий на рипіння погано змащених дверних завісів або ручок іржавих колонок, звук,— незрозумілі сигнали, надто величні й нежиттєві, щоб їм можна було вірити, висловлюють нестерпний біль і водночас — незворушність. Велосипедисти на своїх роверах без фар шастають майже беззвучно, наче кажани, поки ніч зрештою не сповнюється самим тільки спокійним, мирним тупотом пішоходів.

9
Роздуми про ірландський дощ

Дощ тут небачений, розкішний і страхітливий. Назвати цей дощ негодою так само неприпустимо, як палюче сонце — гарною погодою.

Можна, звичайно, назвати цей дощ негодою, але це не те. Він сам по собі погода, а погода і є негода. Дощ невідступно наголошує, що він складається з води — води, яка падає з неба. А вода тверда. На війні я був свідком, як підбитий палаючий літак падав на узбережжі Атлантики; пілот посадив машину на пісок і відбіг від неї якомога далі, бо вона мала от-от вибухнути. Пізніше я спитав у нього, чого він не посадив літак на воду, і почув у відповідь: «Бо вода твердіша за пісок». Тоді я не повірив йому, а тут зрозумів — вода справді тверда.

А скільки води збирається над чотирьохтисячокілометровим океаном, води, яка радіє, що досягла людей, будинків, суші, бо так довго падала лише на воду, лише в саму себе. А хіба може сподобатись дощу падати тільки у воду?

Коли гасне електричне освітлення, коли попід дверима пролазять перші шупальця калюжі, гладенькі, лискучі й безшумні, у відсвіті полум'я каміна, коли, як завжди, покинуті дітьми іграшки, корки й шматки деревини раптом спливають і підштовхуються цими щупальцями вперед, а діти злякано спускаються зі сходів і присідають біля вогню навпочіпки (більше здивовані, ніж перелякані, бо й вони відчувають, з яким жаданням зустрічаються дощ із вітром і що цей рев надворі — крик радості), тоді тільки розумієш, що ти не гідний ковчега, якого був удостоєний Ной...

Глупство країн, віддалених від моря — відчиняти двері, щоб побачити, що діється надворі. А діється багато чого — черепиця, ринви, навіть мурування стін не викликають особливої довіри (бо тут усе будується тимчасово, а живуть, якщо не виїжджають до іншої країни, в цих будівлях усе життя; а в нас будується на віки, але ніхто не знає, чи матиме з такої надійності яку користь хоч наступне покоління).

Завжди добре мати в хаті свічки, Біблію та трохи віскі, як мають їх моряки, будь-коли готові до шторму; крім того, треба мати колоду карт, тютюн, спиці та вовну для жінок, бо буря має достатньо запалу, дощ — води, а ніч довга. Коли від вікна проривається ще один щупалець, об'єднуючись із першим, коли іграшки підпливають вузеньким потічком до вікна, тоді не завадить почитати в Біблії, чи й справді було обіцяно, що потопу більше не буде. Таке обіцяно — отже, можна запалити другу свічку, закурити сигарету, перетасувати карти, налити віскі, віддатися лопотінню дощу, завиванню вітру, дзенькоту спиць для плетіння. Маємо обіцянку.

Стукіт у двері ми почули дуже пізно — спочатку він здався нам калатанням розхитаного засува, потім — гуркотом бурі, і лише згодом ми зрозуміли, що то гупають кулаки. Наскільки безглуздий континентальний характер, можна зробити висновок хоча б з того, що я висловив припущення, буцімто прийшов електрик. Таке ж безглузде, як чекати у відкритому морі судового виконавця.

Двері швидко відчиняють, промоклого сучасника затягують до приміщення, зачиняють двері, і перед нами постає незнайомець: з розмоклою картонною валізою, вода збігає з рукавів, капелюха, тече з черевиків, здається, що навіть з очей — такий вигляд мають учасники рятування на воді, коли вони вдягнені пірнають у воду. Проте цьому чоловікові чуже подібне честолюбство — просто він пройшов п'ятдесят кроків від автобусної зупинки, наш будинок видався йому готелем, а сам він писар адвокатської контори в Дубліні.

— Автобус ходить за такої погоди?

— Так,— відповів новоприбулий,— ходить, тільки з невеликим запізненням. Але це скоріше плавба, аніж їзда... То тут і справді не готель?

— Ні, але...

Як з'ясувалося, Дермот — так звали прибулого,— трохи обсохнувши, виявився непоганим оповідачем історій і вельми охочим до віскі; до того ж, він показав нам, як швидко закип'ятити в каміні на триніжку воду, як можна засмажити на тому ж таки прадавньому триніжку баранячу