Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

відбивну, як присмажити грінки на довгих виделках, про призначення яких ми досі ще не здогадалися, а рано-вранці нарешті признався, що трохи розмовляє німецькою — був у Німеччині в полоні; і він розповів нашим дітям, про що їм ніколи не можна забувати і що вони ніколи не забудуть; як він ховав маленьких циганчат, які повмирали під час евакуації концтабору Штутгоф. Вони були ось такі,— він показав долонями,— і йому довелося видовбувати в мерзлому грунті могилки, щоб поховати їх.

— Але чому ж вони померли? — спитав хтось із дітей.

— Бо вони цигани.

— Але ж це не причина для того, щоб умирати.

— Ні,— мовив Дермот,— це не причина.

Ми підвелися. Розвиднілось, і в ту ж хвилину надворі стихло. Вітер і дощ ущухли, сонце з'явилось над небокраєм і велика веселка повисла над морем, так близько, що нам здалося, ніби ми бачимо речовину, з якої вона складається,— тонюсіньку плівку, наче в мильної бульбашки.

Корки й шматочки деревини все ще колихалися на поверхні калюжі, коли ми, обминувши її, ішли сходами до спальні.

10
Найгарніші в усьому світі ніжки

Щоб заспокоїтись, молода лікарева дружина почала плести, проте дуже скоро пожбурила клубок і спиці в куток канапи; тоді вона розгорнула книжку, прочитала кілька рядків і одразу ж згорнула її; налила собі чарочку віскі, задумливо випила її маленькими ковточками, розгорнула іншу книжку, теж згорнула, глибоко зітхнула, потяглася до телефонної трубки, поклала її — кому дзвонити?

Тоді хтось із дітей щось пробурмотів уві сні, жінка тихенько через передпокій пройшла до спальні, ще раз укрила дітей, розрівнявши на чотирьох дитячих ліжечках ковдри та простирадла. У передпокої вона зупинилась перед великою географічною картою, пожовклою від старості, вкритою таємничими знаками й схожу на збільшену карту острова скарбів; навкруги море, темно-коричневі, кольору червоного дерева, гори, світло-коричневим позначено долини, чорним дороги та стежки, зеленим — оброблені поля навколо малесеньких сіл, і всюди море синіми язиками бухт врізається глибоко в острів; дрібненькі хрестики — церкви, каплиці, цвинтарі; невеликі порти, маяки, скелі — жіночий вказівний палець з пофарбованим сріблястим лаком нігтем просувається вздовж дороги, якою дві години тому проїхав її чоловік: село, дві милі болота, знову село, три милі болота, церква — жінка хреститься, наче й справді минає церкву,— п'ять миль болота, село, дві милі болота, церква — треба перехреститись,— бензоколонка, бар Тедді О'Меллея, крамниця Беккета, три милі болота. Пофарбований сріблястим лаком ніготь, ніби блискуча модель автомобіля, повільно просувається картою, поки не досягає протоки, де жирна лінія путівця перескакує через міст на материк, а стежка, котрою має добиратися її чоловік, у вигляді тоненького чорного штриха круто обгинає контур острова, в деяких місцях збігаючись із ним. Карта тут темно-коричнева, лінія узбережжя зубчаста й нерівна, як кардіограма дуже неспокійного серця, а на морській синяві хтось написав кульковою ручкою: 200 футів, 380 футів, 300 футів, і кожне з цих чисел супроводжується стрілкою, котра уточнює, що це дані не про глибину моря, а про висоту берегових скель, де вони збігаються зі стежкою. Знову й знову спиняється сріблястий ніготь, бо жінка добре знає кожен крок на цій стежці, вона не раз ходила зі своїм чоловіком, коли той вирушав на виклик до хворого з того єдиного на весь шестимильний відрізок берегової лінії будинку. Туристи втішаються цією дорогою в сонячні дні, та й то здригаються, коли, виглянувши у вікно своєї машини, бачать багато кілометрів навкруги тільки спінене море; невеличка неуважність — і машина розіб'ється на друзки внизу на скелях, де розбився вже не один корабель. Дорога мокра, вся всипана мокрими, слизькими камінчиками й овечими бібками в місцях, де її перетинають давні овечі стежки. Раптом ніготь вказівного пальця завмирає — дорога тут круто спадає у невеличку бухту, знову піднімається вгору — море реве у схожій на каньйон ущелині; цій злості вже мільйони років, вона глибоко підточила скелю. Вказівний палець завмирає знову — тут було невеличке кладовище для нехрещених дітей, тепер видніється тільки одна-єдина могилка, облямована шматками кварцу — інші могили забрало море; старим мостом, що вже не має парапету, машина обережно просувається вперед, повертає, і в світлі фар видно жінок, що махають руками. В цьому найвіддаленішому закутку живе Ідей Макнамара, і його дружина має народити цієї ночі дитину.

Молода лікарева дружина змерзла, похитуючи головою, вона повертається до вітальні, підсипає в камін торфу й ворушить жар, поки спалахують язики полум'я; жінка береться за клубок, знову кидає його на канапу, встає, підходить до дзеркала, півхвилини задумливо стоїть перед ним, схиливши голову, потім несподівано відхиляє її назад і дивиться на своє обличчя. Її дитяче обличчя, дуже підмальоване, здається ще більш дитячим, майже ляльковим, але ця лялька сама має четверо дітей. Дублін так далеко — Грефтон-стріт, міст О'Коннелла, причали, кіно й бали, Театр Абатства, об одинадцятій годині щодня служба божа в церкві ствятої Терези,— туди треба було приходити завчасу, щоб мати місце, де сісти. Зітхнувши, молода жінка повертається до каміна. Невже дружина їдена Макнамари має народжувати дітей саме вночі й тільки у вересні? Але Ідей Макнамара з березня до грудня працює в Англії, тільки перед різдвом приїздить на три місяці додому, щоб накопати торфу, пофарбувати будинок, підлатати дах, потайки наловити лосося на цьому порізаному ущелинами узбережжі, підібрати прибитий хвилями до берега товар і зробити чергову дитину; тому всі діти їдена Макнамари й народжуються завжди у вересні, десь числа двадцять третього, через дев'ять місяців після різдва, коли починаються великі шторми й море кілька миль навсібіч вкрите білосніжним сердитим шумовинням. Ідей, мабуть, сидить десь у Бірмінгемі біля пивної стойки, схвильований, як і всі майбутні батьки, і лає