Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Останній лист від тата

«Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею — ні, не іній.

Більше не дивитимусь.

Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома…

Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута — не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують, так, такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило… Ні ти, ні синок, мій колосок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню!

Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»).

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…

Коли се було… А я досі думаю:

«Як вони чули один одного — Марфа і тато? Як?..» А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» «Тоді не було б тебе…», — шумить велика «татова сосна».

1976 р.

Валерій Шевчук

народився 20 серпня 1939

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. Навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Тут же, у Києві, влився у середовище «шістдесятників», і почав друкувати прозу — спершу реалістичну, а потім, з кінця 60-х, «химерну», готичну, притчову. У сімдесятих роках Шевчука майже не друкували, замовчували, і він жив і писав, замкнувшись у «вежі зі слонової кості», витворюючи світи своїх новел і романів. У 1988 році отримав Шевченківську премію за історичний роман «Три листки за вікном». Валерій Шевчук — історик літератури, дослідник барокової доби, перекладач (із церковнослов’янської, середньовічних української та польської) текстів XV—XVII століть; зокрема, поезій Івана Величковського, Касіяна Саковича, Дем’яна Наливайка; літопису Самійла Величка.

Жанрово різноманітне, барвисте бароко, з його безліччю житейських, релігійних, метафізичних, еротичних і сатиричних історій, бароко, так мало нам самим відоме — одне із джерел, які живлять Шевчукову прозу. Шевчука неможливо вичерпати; з потоку його прози випливаєш інакшим; його медитативні, містичні тексти залишають по собі довге відлуння. Валерій Шевчук — блискучий стиліст. Це письменник, що з’єднує епохи, реставрує зв’язок між ними, звертаючись до «найперших форм», архетипів, — або, кажучи словами Григорія Сковороди, «образов образуемых», на які нашаровуються інші, уже похідні, образи. Навіть у найпростішій історії ховається безліч світів і значень — звичайні на позір жінки, які живуть у будинку на горі, можуть берегти від стороннього ока не одну таємницю («Дім на горі»), а талановитий маляр-чернець у духовних глибинах свого «я» проживає одночасно кілька напружених, невидимих його оточенню життів («Диявол, якого немає»). Це — «химерна» проза Валерія Шевчука, у якій він звертається до вічних тем пізнання, «раю і пекла» в душі людини, пристрастей, краси і сенсу речей. І саме смислові коди українського бароко дозволяють зрозуміти цю прозу найповніше.

У новелі «Диявол, якого немає» поняття реальності є багатовимірним, складним, — як, зрештою, і сама людина. Ми мандруємо душею героя, беремо участь у його пошуках, чуємо його роздуми про цей чи то найгірший, чи то найкращий, але насамперед — незбагненний світ, про який так гарно сказав колись Іван Величковський: «свет сей сну єст подобен»…