Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Гарно сказано! — Мері заплескала в долоні. — І я також не стану цього робити!

— І я також, — долучився Макевой. — І я не стану тікати, як миша, поки не прокинувся кіт. Я збираюся стояти на варті біля його покоїв із цією шаблею, якщо ви дозволите мені, або ж он там край лісу, якщо будете проти, — і та година, коли він у гніві підніме руку на Генрієтту, буде його останньою на цій землі або ж останньою моєю.

— У мене немає сил віднести його самотужки, — місіс Рассекс стала просити Ебенезера. — Прошу вас, допоможіть мені, сер.

Відчуваючи себе почасти відповідальним за стан мірошника, Ебенезер погодився. Від цього короткого обміну французькими фразами у нього почало якось дивно гудіти в голові, так що він ледве чув заперечення інших, аж поки Мері, коли вони залишали млина, не сказала:

— І чого це ти так стала перейматися здоровлям того чортяки, Роксі? Було ж колись таке, що ти радо кинула його напризволяще, аби його там і прибили?

— Саме той раз і був мені наукою, — відказала місіс Рассекс, — бо інакше б я нізащо не викупила його. І якби вони викинули його на корм акулам, я так гадаю, що сама вкоротила б собі віку.

Декілька місцевих мешканців зібралися на дорозі між заїздом і млином, щоб вивідати, чим же скінчилася ця бійка; угледівши поваленого мірошника, вони видали переможний крик, після чого місіс Рассекс відіслала Мері застерегти, що їхня радість дещо передчасна. Решта ж зайшла в дім; Генрієтта з Макевоєм залишились у вітальні, поки місіс Рассекс із поетом несли свій тягар в опочивальню господаря дому. Мірошник не виказував жодних ознак повернення тями, навіть коли його дружина заходилася обмивати і накладати завій на його рану.

— Я перев'яжу йому голову і приведу лікаря, — зітхнула вона. — Якщо він виживе, то виживе, а якщо помре, то помре. У всякому разі я зобов'язана вам за те, що ви задовольнили мою забаганку. — Вона зупинилася, побачивши дещо спантеличений вираз обличчя поета. — Щось не так, сер?

— Та мені просто цікаво, — відповів Ебенезер. — Якщо вам так заманулося бути моєю боржницею, люб'язна леді, то чи не могли б ви, якщо ваша ласка, сплатити свій борг, дозволивши мені задати вам одне нескромне запитання: чи брав вас і вашу доньку коли-небудь у полон пірат на ім'я Томас Паунд?

Тривога, що враз виникла на обличчі жінки, була йому за відповідь. Вона подивилася на Ебенезера новими очима і здивовано мовила, немов звертаючись до самої себе:

— Авжеж, але ж як це мені не спало на думку раніше? Ваш пошарпаний одяг, історія про кораблетрощу!.. Але вже минуло майже шість років, відколи ви взяли нас у полон між Джеймстауном і Сент-Мері… однак як ви все це не забули?

— Ні, мадам, я ніякий не пірат, — розсміявся Ебенезер, — і ніколи ним не був; бо інакше навряд чи був би діваком, як ви думаєте?

Місіс Рассекс узялася рум'янцем.

— Але ж наша ганьба, звісно, не є предметом пересудів у всій Англії, а ви самі нетутешні. Звідкіля вам стала відома ця історія?

— Вона значно відоміша, ніж вам те може здатися, — дражнився поет. — Клянуся вам, я почув її від мого вихователя в диліжансі дорогою до Плімута.

— Ні, сер, я і так встидаюся! Кажіть правду!

Ебенезер запевнив її, що саме так і було.

— Цей мій вихователь — дивна і дуже складна людина, що почувається як у себе вдома однаково на юті в Тома Паунда чи в кабінеті Ісаака Ньютона; досі я не знаю, хто він у глибині душі — лиходій чи філософ. І сюди я прибув, шукаючи саме його та його брата-дикуна з причин таких доленосних для всіх нас, що я навіть не наважуюся вам про них сказати, і ця справа така нагальна… а хай уже там, ви самі побачите і зрозумієте, щойно я вам розкажу. Цьому чоловіку, люба леді, ви одного разу зробили дивовижну послугу, хоч вам про те і невідомо, і, власне, зважаючи на цю послугу, він і врятував ваше життя і вашу честь від піратів. Ви коли-небудь чули про Генрі Берлінґейма?

Місіс Рассекс ще більше зашарілася і, озираючись довкола, аби впевнитися, що ні її чоловік, ні парочка у вітальні їх не підслуховують, підійшла і зачинила двері до опочивальні. Ебенезер вибачився за свою не дуже ґречну поведінку і попросив пробачення на тій підставі, що доручення, яке він має виконати, дуже термінове, додавши, що Генрі Берлінґейм (котрий, як він дав їй зрозуміти, і був насправді її рятівником і quondam[91] коханцем) нікому більше, звісно, не розказував цю історію, і що він висловлювався дуже поштиво, і був дуже високої думки про місіс Рассекс і її доньку, як це і личить благородній людині. Дружина мірошника зніяковіло зиркнула на двері.

— Дозвольте мені вас ще раз запевнити, — сказав Ебенезер, — що вам не треба тривожитися за честь Генрієтти. Макевой нічого про це не знає.

— Я так гадаю, він уже встиг дізнатися, що вона не дівиця, якщо ви про це, — відверто мовила місіс Рассекс. — Але я маю вам сказати, містере… Бенджамін… хоч питання честі — це справа пуста і вона нічого нам не додає, втім, ваш вихователь — дуже незвичайний коханець, про якого мені ще ніколи не доводилося чути ні перед тим, ні потім, і скидається на те, що ви маєте неправильне уявлення про нашу пригоду…

Ебенезер, знітившись, опустив очі й визнав, що він і справді донедавна помилявся у цьому питанні — і то не тільки стосовно двох присутніх тут леді, і лише зовсім нещодавно йому відкрилася цікава правда щодо Берлінґейма.

— О Боже, леді, я маю вам стільки розповісти! Про Берлінґеймові пошуки, у яких ви самі відіграли далеко не останню роль! Про моє надскладне завдання, у якому ви також можете зіграти свою роль! Яким же безсоромним і напрочуд дивовижним драматургом є Життя, яке щодня підлаштовує такі неймовірні збіги обставин, які й Чосеру не снилися, і наважується крутити такі коверзні, що й сам Боккаччо такого б не наплів!

Місіс Рассекс погодилася з такими думками і висловила готовність вислухати всю