Читати книгу - "Карта днів"

— Імовірно, це у вас легкий напад петельного десинхронозу, — заявила пані Сапсан. — Певні процеси уповільнились. Це абсолютно нормально для мандрівників у часі, особливо для новачків.

Усе це вона мені казала через плече, ні на мить не припиняючи ходити по кухні та зазирати до кожної кухонної шафки.

— Симптоми зазвичай безсистемні, хоча й не завжди. Як довго ви вже відчуваєте запаморочення?

— Звідтоді, як ви тут з’явилися. Але, правда, зі мною все добре…

— Як щодо виразок, патологічних наростів, мігреней?

— Нема.

— Раптове порушення розумової діяльності?

— А-а… це коли щось із пам’яттю?

— Петельний десинхроноз, якщо його не лікувати, це не жарт, пане Портман. Від цього навіть помирають. О! Печиво! — це вона знайшла в одній із шафок коробочку з печивом, витрусила одну штуку собі на долоню та відправила її до рота.

— А слимаки в калі? — продовжила вона, пережовуючи.

Я ледве не вдавився сміхом:

— Нема.

— Незапланована вагітність?

Емма відсахнулася:

— Ви приколюєтесь!

— Наскільки нам відомо, принаймні один раз таке вже було, — сказала пані Сапсан. Вона відклала коробку з печивом та пильно подивилася мені в очі. — Та особа була чоловіком.

— Я не вагітний! — заявив я доволі голосно.

— І слава богу! — почулося з вітальні.

Пані Сапсан поплескала мене по плечі:

— Схоже, що ви чистий. Однак, я повинна була вас попередити.

— І добре, що ви не зробили цього раніше, — відказав я, подумавши, що інакше це перетворило б мене на параноїка, котрий ще місяць тому почав би потайки робити тести на вагітність та вишукувати слимаків у власному калі. І мої батьки вже давно запроторили б мене до якоїсь психіатричної лікарні.

— Доволі чесно, — підсумувала пані Сапсан. — А тепер, перш ніж ми зможемо розслабитися та насолодитися компанією одне одного, поговорімо про справи.

І вона почала кроками описувати вузьке коло між двокамерною духовкою та кухонною раковиною.

— Пункт перший: безпека та захист. Я вже дослідила периметр будинку. Усе нібито спокійно, але зовнішність буває оманливою. Чи є щось, що я повинна знати про ваших сусідів?

— Що, наприклад?

— Кримінальне минуле? Схильність до насильства? Колекції вогнепальної зброї?

У нас було лише двоє сусідів: древня, як світ, місіс Мелловруз — прикута до інвалідного візка вісімдесятирічна жінка, котра покидала свій будинок тільки за допомогою доглядальниці, що жила разом із нею, та одна німецька пара, котра більшу частину року проводила десь у іншому місці, залишаючи свій дім, свій велетенський «Макменшн» у стилі Кейп-Код, порожнім весь час, окрім зими.

— Місіс Мелловруз може проявляти надмірну цікавість, — повідомив я. — Але поки прямо в неї під вікнами не з’явиться хтось обурливо дивний, думаю, клопоту вона нам не завдасть.

— Прийнято, — погодилась пані Сапсан. — Пункт другий: чи не відчували ви, звідтоді як повернулися додому, присутності порожняків?

Я відчув, як у мене підскочив тиск при тому слові, яке вже протягом кількох тижнів не торкалося ні моїх вуст, ні моїх думок.

— Ні, — відказав я швидко. — А що? Були нові напади?

— Ні, не було. Навіть нічого про них не чути. Але це мене і тривожить. А тепер про вашу сім’ю…

— А хіба ми їх не всіх повбивали чи полонили в Диявольському Акрі? — зауважив я, не готовий так миттєво залишати тему порожняків.

— Не всіх. Після нашої перемоги невелика група їх разом із деякими витворами врятувалася, і ми думаємо, що вони втекли до Америки. І хоча я й сумніваюся, що вони коли-небудь наблизяться до вас особисто — насмілюся висловити думку, що вони засвоїли попередній урок, — та все ж, можу припустити, що вони знову щось затівають. Додаткова обережність зайвою не буде.

— Вони бояться тебе, Джейкобе, — з гордістю промовила Емма.

— Бояться? — спитав я.

— Після такого прочухана, що ти їм дав, вони були б дурнí, якби не боялися, — з іншого краю кухні пролунав голос Міларда.

— Виховані люди не підслуховують особисті розмови! — гнівно зауважила пані Сапсан.

— Я не підслуховував — я зголоднів. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

— Вони дуже скучили за Джейкобом, — звернулася до пані Сапсан Емма. — Майже як я.

— Здається, настав час звернутися вам до всіх, — мовила до мене пані Сапсан. — Виступіть із вітальною промовою. Викладіть їм основні правила.

— Основні правила? — здивувався я. — Які саме?

— Вони — мої вихованці, пане Портман, але це — ваше місто і ваш час. Мені буде необхідна ваша допомога, щоб не дати їм ускочити в халепу.

— Просто не забувай їх годувати, — додала Емма.

Я повернувся до пані Сапсан:

— А що ви казали про мою сім’ю?

Не можна ж назавжди залишати їх в’язнями в гаражі, і мене хвилювало те, як ми збираємося з ними вчинити.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла мене пані Сапсан, — Бронвін тримає ситуацію під контролем.

Та ледве ці слова злетіли з її губ, як із боку гаража почувся неймовірний гуркіт, наче впала стіна. Від струсу окуляри, що лежали на поличці коло дверей, котрі вели в гараж, полетіли на підлогу та розбились.

— Схоже, що ситуація зовсім не під контролем, — прокоментував подію Мілард.

А ми вже бігли.

* * *

— Усім лишатися на місці! — заволала пані Сапсан у бік вітальні.

Я рвонув із кухні в кінець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналін. Я навіть не знав, що побачу, коли ми забігали до гаража. Дим? Кров? Звук був як від вибуху, але чого я ніяк не міг передбачити, так це те, що знайду своїх батьків і дядьків у нашій машині в повній відключці та блаженно-тихими, наче сонні немовлята. Задньою своєю частиною автомобіль знаходився у величезній ум’ятині, яку він зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна підлога навколо була засіяна уламками розбитої задньої фари. Двигун був увімкнений та працював на холостому ходу.

Бронвін стояла біля передньої частини авто з відірваним бампером напереваги.

— Ой, мені так шкода. Я не знаю, що трапилося, — промовила вона та випустила бампер, і той упав із розкотистим «дзен-н-нь».

Усвідомлюючи, що мені необхідно заглушити двигун,