Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:

— Стій! — підняв руку підперезаний мечем, як тільки я наблизився до мосту. — Хто такий? З чим завітав?

Ф-фу... Свої... У сенсі русичі, слов'яни... Ну, хоч у цьому пощастило. Хоча не факт. Не поспішатимемо. Адже тевтонці не на порожніх землях свої замки ставили. Так що я цілком можу опинитися в одній із таких комтурій, які лише нещодавно увійшли до складу ордену. І нових панів селяни можуть із однаковим шансом як ненавидіти, так і любити. Все залежить від конкретного командора та його політики, що проводиться на довіреній йому території.

— Стою… — я демонстративно сперся на перила. — Хто такий? Людина... Степаном звуть. А завітав із найпростішим наміром. Поїсти б чогось, та поспати під дахом. Якщо нема з ким, то можна й одному… — вирішив закінчити промову нехитрим жартом.

Чоловік із списом посміхнувся, оцінив жарт. На вигляд йому років зо тридцять, а глибокий шрам на лівій щоці вказував, що й життя довелося побачити різне. Мабуть, і під чужим дахом ночувати доводилося. Та й у чужих ліжках теж.

Зате той, що з мечем, уже у віці — про що свідчила рясна сивина у волоссі та бороді — навпаки, насупився. Мабуть, у господарстві не тільки дружина є, а й дочка. Може, навіть кілька, у тому віці, коли за ними око та око потрібне. І поява дженджуристого чужинця в селі його не надто втішила.

— А звідки пришкандибав? — буркнув відповідним тоном. — Щось не пригадаю у наших краях такого молодця?

Коли не знаєш, що сказати, найкраще надати можливість співрозмовнику самому знайти відповідь. Так що я лише плечима знизав, зітхнув і махнув рукою позад себе.

— А-а… — промовив похмурий. — То ти з того купецького обозу, що нещодавно поряд із селом ночували?

Навіщо заперечувати? Але й поспішати із підтвердженням не варто. Мало, як там у минулому справи склалися. Може, у сільських до тих купців якісь претензії є? Тож тягнемо паузу… Мовчання, воно не лише золото, а й здоров'я заощадити може.

— А я ж казав вашому старшому, що не варто йти через Темний ліс. Неспокійно там нині… — продовжив розмову селянин. — Так ні… не послухав. Шлях хотів скоротити… І як? Скоротили?

О… А ось і моя легенда вимальовується. Говори, рідний… не зупиняйся.

Ще один потиск плечима, і селянин продовжує в тому ж дусі. Адже нашій людині їсти не дай, аби лише з іншого посміятися. Себе мудрішим та досвідченішим відчути.

— Сам як уцілів? Втік?

Гм... Непривабливу роль мені відводять. Погоджуватися чи заперечити? Поки думав, заговорив той, що зі шрамом.

— Не тушуйся, братку. У такій ситуації втекти — не боягузтво, а розсудливість. Проти жархуна не всякий лицар вистоїть. Та й то, якщо верхи і в гарному обладунку. А ваші кольчужки йому на одне ікло... що гнила шмата.

Ще інформація. Жархун... Не знаю, що це таке, але треба запам'ятати.

— Це так, — несподівано змінив гнів на ласку старший. — Від решти, мабуть, уже й кісточок не залишилося… Гаразд, чого вже. Проходь, Степане. Гостем будеш. Прогнати того, хто живим з такої веремії вискочив, Сестри не зрозуміють.

Ще й якісь сестри… Запам'ятовуй, запам'ятовуй. Тут не виш, тут за пропущену лекцію «хвостом» не обійдеться — аби головою заплатити не довелося.

— Ти, Борею, візьми його до себе на ніч. Все одно бобилем живеш. А хата велика... Та й побалакати двом найманцям, мабуть, знайдеться про що.

— Дякую… — нарешті і я зміг рота відкрити, особливо не побоюючись ляпнути зайве. — Я й у стодолі можу на сіні. Не обов'язково у хаті.

Судячи зі здивованих очей, все-таки щось не те сказав і поквапився виправитися.

— Все краще, ніж у лісі під ялинкою.

— Це так, — зі знанням справи погодився Борей і доторкнувся вільною рукою до шраму. — Знайома річ… Ну, ходімо, чи що… Степане? Зголоднів мабуть?

— Є трохи, — погодився я скромно, але живіт видав таке бурчання, що глухий би почув. Зате вся напруга, що витала в повітрі, зникла миттєво.

— Воно й чути, що зовсім трішки, — засміявся сивий. — Ідіть уже…

1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"