Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Кеннет Брана грає доволі майстерно: акторові вдалося поєднати у своєму персонажі привітність і люб’язність із властолюбством і пихою, через що Гайдріх у його виконанні постає бентежливою фігурою. Утім, я не знайшов у книжках жодного свідчення того, що справжній Гайдріх за будь-яких обставин виявляв люб’язність, чи то щиру, чи то удавану. Водночас один коротенький епізод фільму чудово розкриває героя Брани в його психологічному та історичному масштабі. Двоє учасників конференції тихо перемовляються між собою. Один говорить іншому, що чув, буцімто сам Гайдріх за походженням єврей, і питає, чи може таке бути, що ці плітки правдиві. Інший єхидно йому відповідає: «Чому б тобі не поцікавитися в нього самого?» Той, хто запитував, полотніє від самої думки про це. І справді, упертий поговір, нібито його батько — єврей, довго переслідував Гайдріха, отруївши йому молодість. Видається, що підстав для таких чуток не було, але, правду кажучи, хіба Гайдріх як голова спецслужб нацистської партії та СС не міг запросто знищити всі підозріливі подробиці свого родоводу?

У кожному разі, як виявилося, у «Змові» Гайдріх як персонаж не вперше з’являється на екрані, адже не минуло й року після замаху, як 1943-го Фріц Ланґ за сценарієм Бертольда Брехта зняв пропагандистський фільм «Кати помирають також». Події, зображені в ньому, цілковито вигадані (Ланґ, звісно, не знав, як усе відбувалося насправді, а якщо й знав, то, певна річ, не ризикував розголошувати), але сюжет фільму доволі цікавий. Гайдріха вбиває лікар, учасник чеського Опору, що потім ховається в дівчини, батька якої, університетського викладача, разом з іншими окупанти беруть у заручники і погрожують їх стратити, якщо вбивця Гайдріха не з’явиться. Розв’язка, зображена з неймовірною драматичністю (без сумніву, відчувається рука Брехта), настає, коли Опору вдається перекинути провину на зрадника-колабораціоніста, смертю якого закінчується вся історія і цей фільм. Насправді ж ані партизани, ані чеське населення так легко не відбулися.

Фріц Ланґ вирішив зобразити Гайдріха досить грубо і, щоб підкреслити його жорстокість і розпусність, показав нациста жінкоподібним збоченцем, цілковитим виродком, що повсякчас крутить у руках хлист. Реальний Гайдріх справді мав недобру славу статевого збоченця, і він справді говорив писклявим фальцетом, що не відповідав образу, але його бундючливість, жорстокість і бездоганне арійське обличчя не мали нічого спільного з тим, що показано в цьому фільмі. Правду сказати, якщо вам хочеться побачити когось, більше схожого на Гайдріха, краще перегляньте «Диктатора» Чарлі Чапліна. У цьому фільмі Гінкель — диктатор — має двох посіпак: один — здоровенний самовдоволений гладун, вочевидь списаний із Ґерінґа, і другий — високий і худий, куди більш підступний, холоднокровний і непохитний. Це не Гіммлер, невисокий миршавий вусань, грубий і неотесаний, це, скоріше, його права рука, Гайдріх, дуже небезпечна людина.

8

Укотре вже я повернувся до Праги. У товаристві ще однієї дівчини, чарівної Наташі (попри своє ім’я, француженки — доньки комуністів, як і всі ми), я знову пішов до крипти. Першого разу, коли ми прийшли, музей виявився зачиненим через національне свято, але я побачив напроти церкви те, чого не помічав раніше: бар, що називався «У десантників». Усередині бару стіни обвішані й обклеєні фотографіями, документами, малюнками й плакатами, що стосувалися цієї історії. У глибині залу, на стіні, намальована величезна карта Великої Британії, на якій цятками позначено військові бази, де бійці диверсійних груп чеської армії у вигнанні готувалися до завдання. Ми з Наташею випили в барі по пиву.

Наступного дня ми повернулися до музею, коли він працював, і я показав крипту Наташі, а вона зробила кілька знімків на моє прохання. У вестибюлі демонстрували короткий фільм про замах. Я спробував занотувати в пам’яті місце, де сталися ті драматичні події, щоб навідатися туди, але виявилося, що це доволі далеко від середмістя, аж на околиці Праги. Назви вулиць змінилися, і через це мені ледве вдалося точно визначити місце нападу на Гайдріха. На виході з крипти я прихопив двомовну рекламку з анонсом виставки, яка чеською називалася «Atentát», а англійською «Assassination»[2]. Поміж двома заголовками була світлина: Гайдріх, оточений німецькими офіційними особами, серед яких і його права рука, судетський німець Карл Герман Франк. Усі в парадній формі йдуть сходами, стіни вздовж яких оббиті шалівкою. На лобі Гайдріха — червона цятка мішені. Виставка мала відбутися в Музеї армії, неподалік станції метро «Флоренц», але ніде не було зазначено дати (лише розклад роботи музею). Ми поїхали туди того самого дня.

Коли зайшли до музею, нас зустріла маленька літня пані й відразу оточила неабиякою турботою: здається, вона дуже зраділа відвідувачам і запросила нас оглянути всі експозиції. Але мене цікавила тільки одна зала, і я показав пані, яка саме: та, біля входу до якої велетенська вивіска з пап’є-маше, схожа на афішу голлівудського фільму жахів, повідомляла, що тут відбувається виставка, присвячена Гайдріхові. Я не зрозумів, чи була вона постійною, чи ні. Хай там як, а вхід туди був безплатний, як і загалом до музею. Пані, поцікавившись, звідки ми, видала брошурки англійською мовою (дуже засмутившись тим, що, окрім англійської, може запропонувати хіба ще тільки німецьку).

Те, що я побачив на виставці, перевершило всі мої очікування. Там насправді було все: крім різноманітних світлин, листів, плакатів і документів я побачив зброю та особисті речі десантників, їхні особові справи, заповнені співробітниками англійських спецслужб, із примітками, висновками й оцінками особистих якостей; я побачив там «мерседес» Гайдріха з пробитою шиною і діркою від кулі в задніх правих дверцятах, фатальний лист чоловіка своїй коханці, який став причиною бійні в Лідіце, а поруч — їхні паспорти і фотографія; і ще багато-багато автентичних вражаючих свідчень тих подій. Я гарячково все занотовував, хоч і розумів, що імен, дат, подробиць занадто багато. Коли ми вже виходили, я запитав літню пані, чи можна придбати брошурку-путівник, яку вона видала нам для огляду, бо та містила всі описи й пояснення до експонатів. Пані засмучено відмовила мені. Ця майстерно зроблена, зброшурована вручну книжечка, вочевидь, не призначалася до продажу. Помітивши моє збентеження, і, мабуть, зворушена моїми спробами говорити ламаною чеською, пані зрештою взяла в мене з рук ту брошурку, рішуче запхала її до Наташиної сумочки і знаками