Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Замість м’якої подушки, підбиваю чорний рюкзак, який принесла зі світу людей, та невдоволено вмощуюся на лавці. Мені подобається спати біля баскетбольного поля, на свіжому повітрі. Проте, коли ти рейлі, мінуси можна знайти й у найкращому.

Зранку нас усіх буквально випирає з гуртожитку аж занадто собакувата парочка Мері та Дейва, яких я всім серцем ненавиджу, бажаючи їм згоріти в пеклі. Але це не заважає мені міцно спати на фізкультурі. Днем кошмари лякають не так сильно, як години мертвих ночей.

Останнім часом я мрію спати без жодних сновидінь, у яких мене намагаються розчленувати або придушити. Просто спати. Набридло прокидатися в холодному потові через сонний параліч, жахатися власного вереску, чути як голосно бахкає божевільне серце, наче будильник, прямо в скронях, та так потужно, що в очах темніє…

Отже, про мінуси баскетбольного поля. Номер один – м’ячі. Вони липнуть до мене, наче до магніту, і черговий саме потрапляє в голову, збиваючи з орбіти мозок та інші нутрощі. З такими темпами до смерті навіть пішки лишається зовсім трохи.

Я приймаю сидяче положення, шукаючи нападника. Очі злипаються через товстий шар чорний тіней та туші, картинка пливе, віями бігають сонячні зайчики, а заплутане волосся потрапляє до рота, проте я все-таки намагаюся сфокусуватися на силуеті рудого хлопця в спортивних шортах та майці.

На дворі жовтень. Йому, часом, не холодно?

Другий мінус цього поля — хитрий лис. Бісовий кароокий вогневик. Йому подобається створювати конфлікти, а я до біса сильно люблю сперечатися та лишатися переможницею.

Райдужка та колір форми вказують на належність мага до стихії. Люциліан та Ру вогневики: їхні очі карі, але стають більш помаранчевими, коли хлопці зляться (о-о-о, я то це знаю). Але є один нюанс: рейлі правило очей не стосується. І я цьому неабияк рада, бо ні за що не дозволю замінити свої прекрасні брунатні очі на сірі. Отже, без проарії я фактично істинна вогневиця.

Як і він.

— Доброго ранку, — Ру Ламберсон відбиває м’яч об землю, але мені здається, що кожен удар потрапляє мені в голову, остаточно розхитуючи крихкі нерви.

«Не звертай уваги, і він сам піде», — якось сказала Суджі — моя сусідка по кімнаті в гуртожитку. Тому, керуючись настановою дівчини, влягаюся на інший бік та заплющую очі.

«Розслабитися, забути про існування магів та уявляти, як скручую шию Ру, неначе півню».

Спину пронизує пекельний біль, внаслідок чергового удару м’ячем. Я здригаюся від гучного землетрусу в кістках, загарчавши, але за мить вже схоплююся на ноги, ігноруючи запаморочення та хитання через незручні підбори, і підходжу до Ру ледве не впритул. Навіть у такому стані не дозволю ображати себе.

Проарія якимось чином встигає вислизнути з-під коміра людського чорного плаття-туніки, яке гарно окреслює форми фігури, попри те, що я сильно схудла, однак Ламберсон — один з небагатьох, хто знає мене в обличчя. Знає, що я — рейлі, і нікому чомусь про це не розповідає.

— Що? — вимовляю якомога чіткіше, палаючи від люті.

Я така напружена! Мої кістки слабкі, нерви розхитані, а манера поведінки настільки огидна, що навіть психологи не витримують. Мені кілька разів намагалися впихнути заспокійливе, проте я спалила його.

Взагалі я багато чого встигла спалити, але наразі не про це.

— Подай м’ячик, — наказує Ру, хижо посміхаючись білими зубами. Від нього прямо-таки пре магією! Ру, як і Люци, один із третьокурсників — дуже сильний вогневик. Його помаранчеве волосся купається в сяйві вранішнього сонця. Карі брові густі, а ластовиння вкриває невеликий ніс та приємні обриси світлого обличчя.

Думка про те, що його ніс, на противагу моїй горбинці, рівний, ще більше посилює бажання вбити Ру, тому я усміхаюся. Обертаюся та грайливо йду по баскетбольний м’ячик, неначе принцеса.

Зараз я розірву його дупу.

Тутешня мова різка, тому мені ще більше подобається верещати й лаятися.

Повертаюся до Ру з м’ячем, а тоді жбурляю його в геть іншу сторону.

— Подай м’ячик, шматок лайна! – випльовую, захитавши головою з боку в бік.

Обличчя мага швидко міниться, великі очі спалахують вогнями, і вже за мить він хапає мене за підвіску та притягує до себе. Я інстинктивно ступаю крок вперед, проте не боюся, оскільки магія не може проходити крізь проарію, одяг та й будь-що, окрім шкіри.

Ламберсон міг зробити мені боляче сотні разів, але ніколи так і не торкнувся. Навіть коли втрачала свідомість біля нього, не ділився своєю силою. І пальцем не ворухнув. Дивно.

Благородство чи байдужість?

Здається, якщо в цього світу й була ідентичність, то вони втратили її, змішуючись з кров’ю рейлі. Азійці, американці, індійці… Обличчя Ру походить на європейське.

— Відпусти мене! — здавлено гарчу. — Інакше я вирву твоє серце голими руками, а потім сама ж і зжеру!

Ру поблажливо усміхається, ледве не торкаючись мого носа своїм:

— Нерви здають, психопатко? Ах, звичайно, ти ж на магічній дієті, — солодко тягне він.

Я вже розтуляю рота, щоб перерахувати всю лайку, яку тільки знаю, але мене перебивають.