Читати книгу - "Залишся зі мною, Анастасія Головко"

   Ми їхали додому, і хоч Каміла була поруч, я відчував її віддаленість. Її руки лежали на кермі, погляд був спрямований вперед, але я бачив, що всередині неї борються страх і втома. У моєму серці закипав відчай.

   Як тільки ми зупинилися біля її будинку, я відчув, що не можу просто так відпустити цей момент. Я знав, що повинен сказати їй те, що справді відчуваю.

— Каміло, — тихо почав я, коли вона вже збиралася виходити з машини. — Залишся зі мною, будь ласка.

   Вона подивилася на мене здивовано, трохи розгублено, але не з відразою чи злістю. Просто з тим втомленим поглядом, в якому ще залишалася якась ніжність.

— Марку, — її голос був тихий, вона важко зітхнула. — Я просто так злякалася… Я зовсім не цього очікувала. І, мабуть, занадто багато всього накопичилося…

   Я взяв її за руку і легенько стиснув пальці.

— Я теж злякався. І шкодую за все, що сталося. Я просто хочу, щоб ти знала, як сильно ти для мене важлива. Якби я міг повернути час назад, не став би ризикувати тобою навіть на мить.

   Вона задумалась, глянувши кудись убік, але потім повернула погляд на мене, трохи розм’якшивши свою позу. Її рука в моїй розслабилась, і це була маленька ознака того, що вона не так далеко від мене, як я боявся.

— Марку, я просто хочу, щоб ти був поруч, — сказала вона тихо. — Щоб все було просто і спокійно.

   Я дивився на неї, вдячний за кожне її слово. Ніжно взяв її за руку, ніби боячись, що цей момент може зникнути.

— І я буду поруч. Я обіцяю тобі.

   Ми ще трохи посиділи в тиші, але це була вже не та важка мовчанка. У її очах я бачив розуміння і трохи зм’якшену втомленість. Я вирішив, що не можу відпустити її просто так, поки вона не відчує, що їй зі мною безпечно.

— Давай прогуляємося? — тихо запропонував я, боячись зруйнувати цей крихкий спокій. — Просто трохи подихаємо нічним повітрям.

   Вона кивнула, і ми вийшли з машини. Ніч була тихою, навколо нас лише тіні дерев і кілька вогників у вікнах будинків. Я взяв її за руку, і вона не відсторонилася — просто йшла поруч, тихо дихаючи.

— Пам’ятаєш, як ми вперше гуляли отак разом? — спробував я завести розмову, намагаючись повернути нас до щасливих спогадів.

   Вона ледь усміхнулася, погляд її став трохи м’якшим.

— Пам’ятаю, — відповіла вона. — Ти тоді так смішно розповідав про себе… Мабуть, боявся здатися нудним.

   Я тихо засміявся.

— Та я завжди боюся тебе розчарувати, — зізнався я, трохи соромлячись. — Мабуть, тому так нервував на цій вечірці… хотів, щоб ти пишалася мною.

   Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Марку, мені не треба, щоб ти був ідеальним. Просто будь собою. Не треба намагатися бути кимось іншим заради мене, добре?

   Я відчув, як всередині мене наростає теплий спокій. Ці її слова були для мене справжнім подарунком.

— Добре, обіцяю, — тихо сказав я, дивлячись їй прямо у вічі. — Я завжди буду собою для тебе, і обіцяю, що буду поруч, коли ти мене потребуєш.

   Вона посміхнулася, трохи невпевнено, але ніжно.

   Ми продовжили йти разом, не кажучи більше ні слова, але тепер кожен наш крок був сповнений спокою і впевненості. Я знав, що ця ніч залишиться в нашій пам’яті, як момент, коли ми стали ближчими одне одному, незважаючи на всі труднощі.