Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- Треба чим швидше туди дібратися, поки ще їздить міський транспорт. Я приблизно знаю де вулиця Петра Могили.

Ксю пленталась за мною і інколи опиралася, але я міцно тримала її за руку. Маршрутка 13 (як символічно!) відвезла нас на вулицю П. Могили і ми почали шукати будинок 28. Спочатку вулиця була широкою, навіть затишною. Ліхтарі вздовж дороги м’яко освітлювали шлях. Але приблизно біля десятого будинку вулиця почала звужуватися. Вона ставала все тіснішою, будинки ніби нахилялися ближче один до одного, а дорога почала петляти так, що здавалося, вона веде нас у якусь пастку. Я оглянулася на Ксю, вона мовчки йшла поруч, втупивши очі в землю. Ми ступали все обережніше, бо асфальт під ногами був нерівним та потрісканим від старості. І раптом, зовсім несподівано, вулиця обірвалася. Прямо перед нами постав металевий паркан. Шукаючи прохід, я на дотик зрозуміла, що він був досить високим та виготовленим із грубих металевих прутів. Він ніби виріс тут спеціально, щоб зупинити нас.

- Ксю, підсвіти-но мені ліхтарем від мобільного, - поросила я, - нам треба знайти прохід.

Коли з’явилося трохи світла від ліхтаря, то ми ледь не впали від побаченого — за парканом перед нами було кладовище!

- Вітко, вшиваймося звідси і то бігом, - зашипіла Ксю.

- Ні, ми і так далеко зайшли. Нам треба відповіді на питання!

- Це тобі треба відповіді, - пропищала Ксю, - а мені треба лежати вдома в ліжку і читати якусь цікаву книгу!

- Ну ти і нудна... і чому я стільки років з тобою дружу? З тобою з здохнути від монотонності можна!

- Добре, що хоч кладовище за парканом. Мені не так страшно, - бурмотіла подруга.

- Ага, ти думаєш, якщо на тебе будуть нападати ходячі мерці то тебе спасе паркан?

- Заткнись! І без твоїх реплік страшно.

Ми пленталися вздовж паркану, металеві прути, холодні й мовчазні, здавалося, тягнулися безкінечно. І раптом я побачила слабке, тьмяне світло. Це був старий ліхтар, його жовтувате сяйво торкалося зношеного фасаду будинку неподалік. Я зупинилася й придивилася. На одній із вицвілих дощок фасаду, виднівся номер: 28.

- Будинок 28 - промовила я вголос, більше для себе, ніж для Ксю, яка мовчки спостерігала за мною.

Ми зайшли на подвір’я. Подвір’я, як і будиночок, було не великим. Воно виглядало так, ніби створене для лялькового світу: вузька стежка, вимощена старими, подекуди потрісканими камінцями, вела до низького ганку, поруч із яким стояло старе авто. Я постукала у невеличкі двері і вони одразу ж відчинилися. На порозі стояв поліцейський, той, що заламував мені руки зранку... На цей раз він був у цивільному.

- Коля, ха-ха! - сказала з притиском я - І що ж ви тут робите? Ще раз хочете заламати мені руки?

- Ти знаєш його? - прошепотіла Ксю, смикаючи мене за руку.

- Ага, це хлопець, який не знає, як поводити себе з дамою!

Микола швидко схопив мене за руку та потягнув у дім. Я ж, у свою чергу, потягнула за собою Ксю. Двері за нами з гуркотом зачинилися.

- Обережніше, - скрикнула я, - тепер і ти помітила, Ксю, що він зовсім не вміє поводити себе з дамами!

- Дівчата, вам загрожує небезпека, тому я повинен був діяти швидко!

У будинку я раптом відчула різкий і дуже сильний запах часнику, який ударив у ніс, змушуючи мимоволі затримати подих. Придивившись уважніше, я побачила його всюди: обв’язки часнику висіли над дверима та вікнами. Було таке відчуття, що весь будинок перетворився на храм часнику. Кожен метр коридору був наповнений цим запахом, що проникав у легені, одяг, а може, навіть у саму душу.

-Фу, яка гидота! - затуляючи носа сказала я - Це запаси на зиму?

- Давайте зайдемо на кухню і я тоді все розповім. І давайте будемо на «ти» - сказав Коля.

На кухні навколо вікон теж був часник, але незважаючи на це, кухня була гарною та чистою.

- Сідайте, - запропонував поліцейський, - і слухайте. Ви вже певно здогадались, що річ піде про вампіра, який поселився у наших краях і вбиває людей.

«О, це напевно і є той фанатик-фольклорист, про якого говорив Лев Гордійович. Недаремно у нього повна хата часнику», - збагнула я.

- Ти у великій небезпеці, - сказав він, нахилившись ближче і дивлячись мені прямо в очі, - Хоча б тому, що вбивство дівчини сталось у тебе у дворі.

Я відчула, як у грудях стислося від цих слів, але він продовжив, навіть не давши мені часу на роздуми:

- А ще тому, що він убиває здебільшого молодих дівчат чи юнаків. А твоїй подрузі, схоже, теж дуже «пощастило» опинитися тут сьогодні.

Ксю, яка весь цей час мовчала, мовби застигнувши на місці, тепер нервово стискала свій мобільний.

- Але, - чоловік раптом випростався, і його голос змінився, набувши ноток невимушеного оптимізму, - Я буду вас захищати. Більше того, я пропоную зробити щось цікавіше! - він зробив коротку паузу, щоб ми встигли перевести дух - Ми разом полюватимемо на вампіра!

На мить у повітрі зависла тиша, але його несподівана посмішка і грайливе підморгування вибили мене з рівноваги.

- Полювати? На вампіра? - перепитала я, не вірячи власним вухам.