Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- Ну ти ж хотіла пригод, - несподівано порушила свою мовчанку Ксю, - от тобі й маєш!

- От і я був упевнений, що вас цікавлять пригоди. Інакше ви б так далеко не зайшли, - сказав він, склавши руки на грудях і схиливши голову трохи набік, ніби оцінюючи мою реакцію, - А особливо вас цікавить цей вампір. Я правий?

- Так... - видушила я, не знаючи, чи погоджуюсь із ним, чи просто не знаходжу кращої відповіді.

- Прекрасно! Тепер можна вам і про вампірчика нашого розповісти детальніше, - Микола з ентузіазмом розпочав свою розповідь.

За якихось двадцять хвилин ми дізналися про його особливості та, головне, про те, як його можна побороти. Це було питанням життя і смерті. Виявляється, що цей нащадок самого Дракули зовсім не простий. Він надзвичайно старий і сильний – йому вже понад 300 років. До того ж, усе, що ми знали з легенд, виявилося частковою правдою. Наприклад, він не боїться денного світла так, як про це пишуть у книжках. Він може виходити вдень, якщо тільки сонце сховане за хмарами. Його лігвом є Північне кладовище - похмуре місце, яке лише додає йому загадковості. Але зловити його - справжня фантастика! Цей вампір має здатність перетворюватися у кажана, собаку, туман або навіть ґрунт. Це робить його практично невловимим. Щодо захисту від нього, то тут усе доволі традиційно: свята вода, хрест і часник. Проте, щоб його знищити, потрібно зробити ще щось. Після того як осиковий кіл пробиває його серце, необхідно відрубати голову, а потім витягнути тіло на сонце. Тільки тоді він згорить і його зло буде остаточно знищено.

- А нам обов’язково ловити вампіра? - неочікувано промовила Ксю.

- У вас нема вибору! Швидше про все, він про вас уже знає, тому у ваших інтересах побороти його, щоб не було навпаки! Ходіть за мною, я вам дам необхідне знаряддя і почнемо.

Мене трясло від страху, але я любила такий адреналін. Кожна клітина тіла наче дрібно тремтіла від очікування, а серце шалено билося в грудях. Але, попри страх, в мені палало щось інше - жага до пригод, до того, щоб зробити щось неймовірне, що змінить усе навколо. Микола дав нам святу воду у пляшці, по намисту з часнику, хрести, осикові коли та ножі.

- А в кафе хто мені дав записку? - спитала я, прагнучи дізнатися ще одну відповідь на питання.

- Джейсон. Це мій друг-американець, мисливець за вампірами. Ми його ще побачимо сьогодні вночі.

- Я щось не помітила в нього американського акценту, - засумнівалася я.

- Він досить добре знає українську мову і говорить майже без акценту, - сказав Коля і поглянув на годинник. Було пів дванадцятої ночі.

- Ходімо швидше, щоб не спізнитися!

Ми вийшли на вулицю, сіли в машину і рушили. На вулицях міста панувала тиша, майже нікого не було. Лише час від часу вдалині виднілися групки молоді, вочевидь, трохи на підпитку. Вони рухались непевною ходою, з’являючись і зникаючи, інколи парами, інколи цілими компаніями по 5-8 осіб, їхні голоси лунали ехом у темряві нічного міста. Ми ж прямували до мети, і ось уже перед нами вималювався обрис потрібного нам кладовища. Ритм мого серця пришвидшився. Я навіть і уявити не могла, що відчувала Ксю. В її сторону я не дивилась, бо не хотіла зловити її докірливий погляд через те, що втягнула її у цю справу. Проте сумління мене підгризало все одно. Машина зупинилася. У вікно постукали тричі. Коля відчинив дверцята спереду і в салон зазирнув Джейсон у своєму чорному капелюсі.

«Ммм, а він нічого» - подумала я, нарешті роздивившись його обличчя - «Гарненький!»

- Привіт усім! - привітався він ввічливо - Ну що? Ходімо?

- Авжеж, - сказав Коля.

Ми всі вийшли з машини. Було прохолодно.

- Нік, ти проінструктував дівчат? - поцікавився Джейсон, дивлячись на нас з серйозним виразом обличчя.

- Нік... - хихикнула я. Однак Джейсон не оцінював мою реакцію.

- Відставити сміх! - сказав він - Не звикли, щоб його називали «Ніком»?

- Ні, абсолютно не звикли, - відповіла я, стримуючи нову хвилю сміху.

- Звикайте, - сказав Джейсон, подобрішавши, - так його називаю лише я!

Хлопці викурили по сигареті.

- Йдемо уже, - сказав Коля, замикаючи машину.

Ми пройшли повз ворота і рушили по вузькій, зарослій стежці, що вела вглиб кладовища. Атмосфера ставала все важчою, а темрява, що огортала нас, здавалась глибшою. Могили, старі пам’ятники і скам’янілі дерева наганяли страх. Холод ставав настільки гострим, що здавалося, він проникав під шкіру, у самі кістки. Ми йшли разом, тримаючись купи, наче це могло нас захистити. Дійшовши до середини кладовища ми почули тихий жалібний жіночий голос: «Ксюююю», «Ксюююю»...

Подруга стисла мою руку так сильно, що я відчула біль. Вона ледве стримувала сльози, її очі були повні жаху, а губи тремтіли від страху. Вона не могла вимовити жодного слова, але її страх був таким реальним, що я відчула його, наче він передавався й мені.

- Не звертайте увагу, - сказав Коля, - це омана!

«Ксююю, іди сюдиииии... допооомооожи...»

Ми закрили вуха руками, намагаючись заглушити цей моторошний голос. Але, незважаючи на наші зусилля, звук не припинявся. Він немов проникав у саму глибину нашого свідомості, викликаючи непереборне бажання піти на допомогу. Здавалось, що кожне його слово в’їдається в наш мозок, мов холодний метал, що розриває кожну клітину.