Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

— Ти  вже  встав,  проснувся?  —  спитала  вона   таким любим голосом, що  у хлопчика очиці  заграли і личенько усміхнулося.

— Уже, мамо, — одказав хлопчик, показуючи два рядки своїх  дрібних білих  зубків.

Мати  увійшла в хату, підійшла до кроваті і поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своїм  гарячим личеньком до її засушеного виду...

«Що  за  диво?  — подумав Петро Федорович. — І лице матері, і лице  дитини такі  знайомі?.. Це  ж я!.. це  ж мати моя!»  — трохи  не  скрикнув він  і ще  дужче  впився очима в причуду.

— Годі, годі, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже  давно  дожидається тебе.

— Папочка поведе мене  у школу? — усміхаючись запитав  хлопчик.

— Поведе,  Петрусю. —  І  мати   почала  гладити його головоньку.

— А там, у школі, є учитель; учити  буде?

— Буде, моя  дитино, аби  учився.

Хлопчик задумався; рученята його  упали  на коліна.

— Я  буду  учитись, мамо...  Та  вивчусь, великий  буду, а папа  віддасть  мене  на  службу... Я  буду  ходити  разом  з папою, йому  помагати. — І оченята його  заблищали.

— Будеш, дитино, будеш, мій голубе!.. Тілько вчися, мій сину, не так, як  Попенко, що  по городу  собак ганяє.

Дитина знову  задумалася. Перед його  очима виразно виступив Попенко — сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу.  Батько-мати пошлють його  у школу, а він  за книжки — поховає їх на току  у стогах, а сам  пішов блукати по вулицях.

— Ні, я не буду так  робити, мамо... Я буду учитися.

— Я  знаю,  ти  в  мене   слухняна  дитина.  Послухаєш мене  — будеш  учитися.

— Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа  жупанок з червоним  коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку — і гайда у школу! Попенко буде мене  кликати до себе, я не піду за ним, а прямо — у школу. Там  буду  тихо  сидіти, учителя буду слухати.

— Добре, добре, Петрусю. Ти в мене  розумний хлопчик, ти — моя дитина! — І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі  очиці.  — Ну, годі ж тобі  лежати. Годі.  Уставай, будемо  удягатися.

За  матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою  мастю  помастила мати  його  головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по  хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.

— А-ах! пахне! — мовив він, прищурюючи очиці, — усю школу запахаю!

Мати  усміхнулася.

— Запахаєш, сину.

— Буде  вже  вам  чепуритися!  — пробіг густий  голос  по хаті.

І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв  низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко  виголеним лицем — сказав би жіночим, коли  б довгі брови так  не насупилися над  його  запалими очима.

— Понюхайте, папо, як у мене  головонька пахне! — мовив усміхаючись хлопчик, підбіг до батька і задрав  до його свою  головоньку.

Батько взяв  сина  за руку, нахилився, понюхав.

— Фу-у-у! аж у ніс  б’є!.. Хто ж це тебе  так  наялозив?

Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.

— Мама! А що?

— Балує  тебе  мати, балує!  — гладячи рукою  по  голові, казав  батько.

— Ні, мама  мене  не балує;  вона  мене  любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу  поступлю... Ви і мама  будете старі, а я — молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

— О-о!  ти  в мене  старий!  — сміючись одказав батько.

— Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

— Ну, добре  ж, добре.  Ходімо  ж чаю  пити  та і в школу підемо.

Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову  до матері, кликав її за собою очима.

— Мамо!  Мамо!  ідіть  за  нами!  — крикнув він, виглянувши з-за дверей.

— Ідіть, ідіть...  я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама  мати  і почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху і напрямилася з хати. Вона  пройшла кухню, де куховарка кришила зілля  на страву, і одчинила другі двері, що  вели  у столову.

Там за столом сиділи  уже батько  з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху  сьорбав; а син, махаючи попід  столом ногами, колотив у стакані ложечкою.  Серед  столу, на мідяному підносі, стояв  блискучий самовар і мугикав стиха  якусь  журливу  пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.

— Чому  ти не п’єш  чаю?  — спитав батько сина.

— Гарячий, — відказав той  і звів  очі на двері.

Якраз  вони  відхилилися — і хлопчик побачив добре знайоме  йому лице матері;  очі його заграли, заіскрили радістю.

— Ось  і мама  йдуть! — радо  промовив він.

З приходом її усе зразу  повеселіло: і хата мов  прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє  журливе мугикання на  дрібну  веселу  пісеньку з перебоями. Мати  зразу вгадала, чого синові треба: сіла  коло  його  на  стулі  і налила чаю  з стакана у блюдце. Син  узяв  шматок хліба  і почав  пити  чай.  Швидко його  й попили. Батько узявся за картуз.

— Збирайся, сину, ходімо.

Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері  за чай  і побіг  у свою  хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.

— Прощайте, мамо, — підбігаючи до матері, мовив він своїм  дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість  і разом  тихая  туга.

Син  припав до матерньої руки, а мати  — до синової голови. Потім він  міцно обхопив її шию  руками і згаряча поцілував у запалу  щоку.

— Я буду вчитися, мамо... — тихо прошептав, одскочив від матері, підбіг  до батька, ухопив  його  за руку — і разом з ним  вийшов з хати...

Тінь  — не тінь, щось  темне, невідоме закрило рідне дворище перед  очима!.. Жовта пляма затремтіла, потемніла.  По  непривітній хаті розлився рожевий світ;  сірі  стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, наче легенька тінь, тремтіла, тікала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.

У невеличке надвірне віконечко заглядав світ  рожевим поглядом. Крізь  його шибки, через залізні штаби, лився  він довгою  стягою, розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. У Петра Федоровича зарізало в очах, мов хто у їх піску