Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

«І нащо  сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?..» Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій  споминці виступили тепереньки перед ним.

«Чому  я довіку, довіку  не зостався тим  малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша  доля  — холодна і хмура, заступила матір;  своїми холодними руками обгортає мою шию... Трудно  мені дихати од її обіймів. Своїм  темним і злим  поглядом заглядає у вічі  — і стигне, холоне  кров у моєму  серці!..  Діло, дороге  моє  діло, зразу  перервалося; чужі  ворожі  руки  перервали його!»  Жаль  гострим ножем краяв йому  серце, на сухі очі набігли сльози.

Коло  дверей  стукнув  засов — і злякав Петра Федоровича. Він  мерщій схопився і боязко глянув  на  двері.  Вони  розчинилися, мов рот лютого  звіра, і в темній прорісі заметушилася постать чоловіка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед  собою  стілець.

— Устали,  ваше   благородіє?  — скрикнув  він  глухим голосом і знову  злякав Петра Федоровича.

Він мовчав. «Благородіє! благородіє!» — дзвонило в ухах у його  і тоді, коли  сторож пішов і коли  знову  вернувся, несучи миску і глек  води.

— Умиватися будемо, ваше  благородіє! — знову  гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає «його  благородіє». «Його  благородіє» не  забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик  пристав у роті, не повертався, — очі тілько  божевільно упилися в сторожа. Сторож постояв і, не  добившись слова  від «його  благородія», вийшов, зачиняючи двері  за собою.

«Благородіє! благородіє!» — стрибало перед  очима і гуло в голові Петра Федоровича. «Благородіє! благородіє!» — вимовляли стіни, двері, поміст, стеля.  Уста його скривилися; в очах заграв  божевільний регіт. «От тобі і рівноправность! — подумав він, махнувши рукою. — Умиймося краще!»

Петро  Федорович устав; кров ударила в голову; потемніло в очах.  Нетвердою ступою  добрався він  до  миски, налив в неї  води  і почав  хлюпостатися, примочуючи найбільше голову.  Чим  довше  він її мочив, тим більше  вона  розгорялася;  лице  почервоніло; на висках налилися жили  кров’ю, набрякли; у голові  — наче  горіло  що, аж пекло йому  в очі, мов  хто піском засипав їх, — різало; обличчя — парувало.

Довго  він хлюпостався, довго  мочив голову  — не помагало. Ось  він  ще  раз  линув   води  на  голову, підвівся, узяв  рушник і почав  утиратись. Сухе  тіло  його  ще  дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках — сіпало; у грудях  — боліло-хрипіло. Безсонна ніч  давала  себе  почувати:  не тільки  груди, — руки, ноги, голова  боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге.  Голова  упала  на груди;  руки  обвисли, мов  не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив  їх перед його  закритими очима. А це зразу  — все стало, покрилося темнотою: забуття  насунуло; трудний сон  наліг.

Ненадовго він упокоївся. Мучена голова  робила своє; мучені  думки  і в сні його не покидали: страшними причудами  вони  трясли його  душу. Очевидячки дні зливалися з сонними марами ночі  — і лякали його.  Сторож, несучи снідання,  стукнув дверима: йому  здалося щось  страшне, темне, без  образа, без  обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху  і наступало на його... Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався  йому  страховищем — височезним, широчезним, немилосердним. Задуте  з похмілля лице  його  здавалося колесом; очі — ямами, в котрих  жевріли іскри  якогось злого огню, пекучого і уразливого; рот — прогалиною, з котрої виглядали чорні  зуби, як спиці обода;  ніс — трубою, котра пихтіла  та диміла, колишучи синьо-червоними боками... Страх, як  трясця, затряс усе тіло  Петра Федоровича. Він зложив руки  на грудях, притис їх до серця і замолився очима... «Я ж нікого не  займав, нікому нічого  не  зробив лихого», — казав  його зляканий погляд, тривожно бігаючи і шукаючи спокою.

— Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, — доводив сторож; а йому  вчулася лайка, докори.

Він опустив голову  на груди.  Сторож подивився-подивився, поставив снідання на стіл;  узяв  миску і глек  з водою, ще раз  обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою — і вийшов, зачиняючи двері.

— Ну, цьому  недовго ряст  топтати! — почувся з-за дверей  його  голос.

— Как  так?  — почувся і другий, незнайомий.

— А так, — на  ладан  дише!..  І  що  вони, моя  матінко, роблять таке, що  ними, мов  мишами, набивають оці  печери?

— Не нашего, брат, ума дело...  Начальство про то ведает, — одказав невідомий голос.

Далі залізо  загарчало, засов  стукнув. І знову  тихо, тілько ступні  чийогось важкого чобота  роздаються в коридорі... Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко  — і знову заснув...

І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що  вертався з базару;  сниться базар, котрий переходять вони  удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру  він поцілував у руку, погладила його по головці і наказала учитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати  одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче  в’юн, звивався щось  за хлопець.

— Лови! лови! — гукали  бублейниці і мчалися, мов вітер.

Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав  з в’язкою бубликів.

— Що  то? Кого  лови?  — спитав батько.

Товста   бублейниця з  масним лицем, масним очіпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як та миша — підкрадеться, ухопить в’язку  — і драла!

— То, папо, Гриша, — казав  він  батькові.

— Який Гриша?

— Попів.

Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав  бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу  всяку  всячину: що він  і не учиться; що  він  і в школу не хоче  ходити; що  він ото  уже й бублики краде!

— Ти  не  бери  з його  приміру. Бач, він  який, — сказав батько.

— Ні, я не буду його