Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

Ось  і школа; і учитель — зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить  по голові  і питає, чи буде він учитися? — Буду, — одказує він тихо.  Ось ще щось  спитав його;  він  одказав; учитель погладив по  голові, засміявся і...  повів  його  у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо  багато  всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас  від  їх крику окривав усю хату. Як тілько  показався учитель — все зразу утихло, і всі, як  ті москалі, посхоплювалися, стали.

— Сідайте, — сказав учитель.

Мов  що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.

— А ось і твоє  місце, — сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.

Він  пішов і сів.

— Учіться  ж, — мовив учитель, виходячи разом  з батьком  із школи.

Тілько що учитель за поріг, як знову  несамовитий крик та галас  піднялися з усіх боків... «Бе, а — ба;  ве, а — ва»,

«І очисти мя  од всякія скверни...» — роздавалося то там, то там. «Посунься!» — крикнув хтось. Десь щось  стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» — «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»... І пішов викрик по всьому  класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів  і, дивуючись, повертав  голову  то в ту, то в другу сторону.

— Хто се? — роздалося коло  його  уха.

Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним  лаві — один  чорноголовий, другий  білоголовий — і перешіптувалися між  собою.

— Не  знаю, — одказав чорноголовий.

— Новичок? — знову  запитав білоголовий.

— Новичок. Ото  його  батько, що приходив з учителем.

— Хто ти такий? — запитав Петруся білоголовий.

Петрусь злякався і посунувсь від їх.

— Не  займай, — раяв  чорноголовий. — Ще  розквисне, учителеві пожаліється.

— Хто?! — крикнув білоголовий, і зелені його очі уп’ялися в Петруся. — Ти  тілько  мені  будеш  що  казати учителеві, то  — дивись!  — І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним.  Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що  аж упав  з лави  додолу... Гук роздався по хаті.

— Тю-у-у! — скрикнув хтось.

— Новичок упав!  Новичок упав!  — І  всі  кинулися до Петруся, обступили його, підвели.

— Чого  ти упав?  — спитав його  високий мордатий хлопець  з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не  плакав. Він  глянув  кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.

— Хотів  бити  мене... — одказав Петрусь мордатому.

— Хто?

Зелені очі заіскрили між  школярами.

— Оттой, — указав  Петрусь.

Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

— Я його  не бив...  Їй-богу, не бив.  Він  бреше.

— О-о,  жаб’ячі очі!  — гукнув  мордатий. — А гусочки хоч? Кажи, дати?

— Їй-богу, я його  не бив, — прохався той.

Миттю  рука   мордатого опинилася  на  білій   голові... хрусь! — і відлясок пішов по хаті.

— Ай! — скрикнув білоголовий, і його  зелені  очі залилися  слізьми.

— За  що  ти  б’єшся, бісова   ведмеда!  я  буду  учителеві жалітись, — плакав білоголовий.

Петрусеві жаль  його  стало.

— Ні, він  мене  не  бив.  Він  тілько  намірявся мене  вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за  дошку, що  стояла в  кінці   хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

— Як  тебе  зовуть?  — спитав.

— Петро.

— А прозивають?

— Телепень.

— Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені  кажи. Я йому  дам! Учителеві тілько  не хвалися.

— Ні, я  учителеві не  буду  казати.

— То-то ж, гляди. А гроші  у тебе  є?

— Ні, немає.

— Ф’ю-у!.. — мордатий свиснув. — Тут немає, а може, дома  є?

— Дома  є.

— Принеси завтра, я подивлюся які.

Петрусь не знав, що  одказати.

— Так  при...

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов  крізь  землю  провалився.

Коли сів Петрусь на своє  місце, то біля  його  сидів  уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало  так  тихо, що  чуть, коли  і муха пролетить. Коли-не-коли  роздасться луск  лави  або глухий поворот кого  з школярів.

— Білобров! урок! — сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав  казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав  він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова.  Сумно, сонно... Щось десь стукнуло, наче  упало.  Роздався регіт.

— Хто то? — грізно спитався учитель.

Один  з школярів підвівся і сказав, що  то Гудзь  заснув і, сонний, посунувся з лави.

— Гудзь! — обізвав учитель. — Сюди!

Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати.  Учитель глянув   — і вказав пальцем на  долівку. Гудзь  стояв, мов його  прибив хто гвіздком.

— Накарачки, скотино! — гукнув  учитель.

Гудзь  упав  навколюшки... І знову  тихо, і знову  урок...

— А-а-а-а! — позіхнув хтось.

— Хто то? — знову  гукнув  учитель.

Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

— Хто то?! — ще грізніше гукнув  учитель.

Як  у рот води  набрали.

— Жук! — кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.

— Ти?  — визвіривсь учитель.

— Що  таке?  — спитав Жук.

— Ти не чув! Не  чув?! — мов  ужалений, скрикнув учитель.  — Телепень!

Петрусь підвівся.

— Нà  лінійку, дай  тому  великантюзі напальків і скажи йому, чого  він  не чув.

Очі  усіх уп’ялися у Петруся, а він  стояв  і не  знав, що йому  робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

— Чого  ти стоїш?  На! — сказав учитель.

Петрусь поблід, скривився.

— Чого  ти кривишся? На, кажу!

Петрусь залився сльозами... Як  йому  свого  недавнього заступника та бити?

— Дурний! — сказав учитель. — Сідай. Шестірний!

Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю  опинивсь біля  учителя.

— Гарячих, Костянтин Іванович? — спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як  галячий клекіт, зірвався.

— Гарячих... Тихше!

Шестірний побіг  до Жука.

— Я не винуватий, Костянтин Іванович! — басив Жук, — я нічого  не чув...

— Держи руку!  — скрикнув Шестірний, і хижа  радість загорілася в очах  малого.

Жук наставив руку, Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку — лінійка ударилась об