Читати книгу - "Пташеня прагне літати, Stacy Mason Who"

Так чи інакше, я приїхав на літо, і не про яку школу чути не хотів. Чомусь у своїй уяві я малював якісь надто яскраві та кольорові картинки того, як ми з Шеллі проводимо разом вечір за бесідами про минуле, як бешкетуємо зі шкетом удень. Але чому я забув, що може піти щось не так? Сам не знаю, напевно, замріявся.

З кімнати Нік повернувся збуджений, ніби випив каву з кілограмом цукру, вчепився в мою руку, і ігноруючи нашу з Шеллі легку бесіду, почав просити:

- А ти покажеш мені свій космоліт?

- Ти ж бачив його, - відповів я йому якось грайливо. У той конкретний момент мені здалося що він так виріс, у них воно так - у дітей, - варто відвернутися, а вони вже на голову вищі та не знають хто ти таких взагалі. Мене Нік пам'ятав, на щастя, але я чомусь щось забув, сліпо тішачись щого дорослішанням.

- Але я хочу ще подивитись. І всередину хочу, і покататись. Ти мені даси?

- Ну ні, друже, - похитав я головою, - тільки зі мною. А я сьогодні дуже стомлений, тому давай в інший день.

На Ніка це враження не справило, він стягнув зі столу яблуко і шмигнув у коридор, мало не перечепившися через бідного Роббі, який, мабуть, заглючив, бо переміщався з боку в бік повільно та безцільно.

- Бути біді? - іронічно запитав я в сестри, але та знизала плечима досить хмура.

- Я вже не знаю, чого і коли чекати, іноді здається, що він завжди готовий щось утнути. Минулого тижня ледь майстерню мені не розгромив, а місяць тому стягнув у сусіда наприкінці вулиці порох для якогось "експерименту" - всіх на вуха підняли з друзями зі своїми іграми. Добре, що хоч цілі всі лишилися. Про школу та його оцінка я взагалі мовчу, ти й сам усе знаєш.

- Треба з ним серйозно поговорити. За оцінки не хвилюйся, я займуся цим.

Те, що Нік пустує і не по-дитячому, я знав, Шеллі часто скаржилася, та й за моєї присутності не раз були всякі ситуації різні. У пацана ніби розклад був якийсь, про який ніхто окрім нього самого не знав, або будильник усередині (швидше за все зламаний), бо іноді здавалося, що він і сам не контролює своїх дій. Він багато взяв у свого батька, на жаль, і від того, часом так сильно свербіли руки. Але я любив його, і зараз не менше люблю, незважаючи на вік та кількість витівок, що у прогресії збільшилися з кожним роком. Я не міг бути з ним грубим, суворим хіба що, але й це іноді сумнівно виходило, бо військові звички я залишав на роботі, а додому намагався прилітати добрим і пухнастим.

На кухні стало тихо. Шеллі різала фрукти для соку, я чекав, поки пройде нудота після польоту. Щось у цьому було... стабільне. Спочатку ми чули, як бігав по будинку Нік, перші хвилини навіть дуже виразно, а потім кухню полонили цитрусові нотки і мені стало так добре, що обомлів би на місці.

А потім, ніби по голові вдарили чимось важким, прийшло усвідомлення, що в домі тиша - незвична. Зрозуміли ми з сестрою це, мабуть, одночасно; завмерли, наче гул перед землетрусом почули. Вона повільно повернула голову, вслухаючись, намагаючись вловити хоч щось, хоч найвіддаленіше. Я напружив м'язи, стиснув зуби, проте серце калатало я такий силою, що навіть сестра могла його почути.

Ми з Шеллі почули лише шум гаража, що відкрився, потім у мене на руці заблишав браслет з огидним сигналом, і ми зрозуміли - Нік. Шеллі зірвалася одразу за мною, кинувши на підлогу ніж та недорізаний лимон. По дорозі ми знову зіткнулися з Роббі, і той закрутився навколо своєї осі, остаточно відключившись.

Гараж був відкритий, Ніка ніде не було. І мого космольоту також.

ого космольоту також.

Кінець