Читати книгу - "Наша пісня на руїнах світу, Тихий Лис"

Закінчивши свої справи, Джеф ще довго стояв перед дзеркалом. Старанно поправляв зачіску, кожного разу лишаючись невдоволеним своїм виглядом. Далеко не відразу він зрозумів, що не так у його зовнішності - очі... У його смарагдовому погляді читалася та безнадійність, що сповнила душу. Думки про проблеми, що наче лавина нахлинули на нього перед від'їздом, придали його погляду стомленого вигляду.
- Ти, безнадійний невдаха... - кисло посміхнувся він сам собі.
Ще раз поправив свою зім'яту, легку кофтину. Вкотре намагався приборкати неслухняне пасмо, що спадало йому на чоло. Сперся руками на раковину, опустив погляд на старі потерті кросівки. Важко видихнув і рушив до дверей, наче засуджений перед стратою.
Гамір за дверима давав зрозуміти, що фанати все ще не розійшлися. Але чекати початку реєстрації в туалеті було б дивно. Не охоче, Джеф відкрив двері і рушив коридором до головної зали. Термінал, здавалося, перетворився на арену, де виступали поп зірки. Від усюди чулися якісь вигуки і крики. Невеликий коридор, що вів від туалету, швидко закінчився. Джефу відкрилася дивна картина, яку він не міг осягнути. По всій залі бігали люди, щось вигукуючи, переважно корейською. Раз по раз з різних сторін чулися чиїсь крики.
- Невже їх фанати настільки скажені? - подумав Джеф. Він намагався швидше покинути галасливу залу і потрапити до тих затишних коридорів з безліччю яскравих магазинчиків, там має бути спокійніше. Галас різав йому вуха і страшенно злив.
Пройшовши кілька кроків головною залою терміналу, він наткнувся на молодого хлопчину, який жахнувся його наче прокаженого.
- Чому така реакція? Він вперше бачить європейця? - здивувався Джеф.
Черговий зойкіт привернув його увагу. Він повернувся на звук і побачив дивну картину. На підлозі лежав хлопець, шалено розмахуючи руками і ногами. Зверху його тримала дівчина, нагнувши свою голову до його голови.
- Якась скажена парочка. Такі пристрасні поцілунки на виду у всіх. Якось, за весь місяць, я не бачив, щоб корейці так нестримано поводилися в громадських місцях. - роздуми туриста перебив черговий пасажир, що врізався в нього.
- Відійди! Не чіпай мене, клятий зомбі! - прокричав той, відштовхуючи Джефа.
- Та що з тобою? Йолоп! - вилаявся Джеф і знову кинув погляд на пристрасну парочку. Цього разу хлопець вже лежав непорушно, кругом нього повільно збільшувалася багряна калюжа. Його "коханка" стояла поруч, із закривавленим обличчям і дивним скляним поглядом. Здивований Джеф обмінювався поглядами із дівчиною, не вірячи тому, що бачить. Через кілька секунд дивна дівчина, різким ривком, рушила в сторону збентеженого Джефа. Колись, в коледжі, він полюбляв грати у американський футбол. Як би додав трішки більше старанності на тренуваннях, мав би шанс потрапити в професійну молодіжку. Хоч це і було давно, все ж рефлекси лишилися, він ухилився від стрибка дивної дівчини. Та зі всією швидкість влетіла в кут бетонної стіни, поруч із проходом до туалету. Секунду тіло лежало мертво на підлозі, як в раз, її голова не природно смикнулася. Потім дівчина почала підводитися, як химерна маріонетка в руках недосвідченого ляльковода.
Дивна реальність повільно стала огортати Джефа. Розум уловив, що весь галас зовсім не був схожий на вигуки радісних фанатів. Люди метушилися не від спізнення на рейс, а від жаху, який читався на їх обличчях.
Не чекаючи результатів зусиль дивної дівчини, що так не природно намагалася піднятися на ноги, хлопець вирішив рухати подалі від переповненої, шумної зали. Швидкий крок його змінився на біг, щойно побачивши, як один пасажир накинувся на жінку, що намагалася відбитися від нього сумочкою. Червоний фонтан вмить заплямив білий кахель підлоги. Паніка поволі огортала його розум. Не відразу він зрозумів, що біжить в протилежному напрямку від виходу. Зупинився. Його погляд блукав по залитій кров'ю залі, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із цього кошмару. Картина, що розкрилася перед його очима, була жахливою. Скрізь валялися розкидані тіла в не природних позах. Повітря було наповнене металевим запахом крові. Краєм ока вловив рух. Чоловік, що лежав обличчям вниз, раптово поворухнувся. Зрозумівши, що зволікати не можна, Джеф перевів погляд до головного виходу. Картина там була, ще менш обнадійлива. Таких, що поспішали в ту сторону, певно, було багато. На підлозі валялися десятки, якщо не сотня тіл. Вони піднімалися на ноги, видаючи хриплий стогін. Хлопець відчув, як по шкірі пробіг холодок. Дикий крик, що роздався десь в стороні, змусив швидко змінювати плани.
- Якщо біля виходу їх багато, мені потрібно забиратися з головної зали. Рухатися треба кудись, де було менше скупчення людей - роздумував на ходу - Це, бляха, насправді? Мені це не сниться? Якось переконуватися у реальності їх укусів не дуже хочеться.
Джеф швидко, але обережно рухався подалі від дивних істот. Максимально зосереджений, біг вперед, кожна клітина його тіла була напружена до межі. Погляд сканував кожен куточок зали, намагаючись виявити загрозу. Час від часу оминав тіла, готовий відбити будь-яку атаку. Він намагався зосередитися на звуках, але вуха вловлювали лише гучне биття власного серця. Під ногами проскрипіли осколки скла, далі виднівся поворот до чергового коридору з магазинчиками. За поворотом, в новому коридорі, перед ним постала жахлива картина. На підлозі, всього кілька метрів від нього сиділа легко одягнута дівчина, закривши обличчя руками. Зголоднілий мертвяк, з виряченими очима та обвислою щелепою, тягнув до неї руки. Ще кілька секунд і він накинеться на бідолаху. На роздуми не було часу, він мусив діяти.
Джеф стиснув кулаки і одним ривком перескочив дівчину, збивши ударом ноги здоров'яка. Вскочивши знову на ноги, він схопив тендітну руку дівчини, їх погляди перетнулися. В каштанових очах читався жах і здивування. Певно, вона очікувала побачити перед собою мертвяка, який наближався до неї. Джеф потягнув її за собою, на ходу заспокоюючи.
- Все гаразд? Нам потрібно забиратися звідси! Ти розумієш англійську?
- Не так швидко! Я не можу так швидко - відгукнулася англійською дівчина.
Джеф кинув швидкий погляд на неї. Збиті коліна і порізи на нозі - не дивно враховуючи її відкритий одяг. Глянувши на її взуття він зрозумів, що та намагалася йому донести. Навіть здивувався, як вона до цього поспівала за ним на таких підборах. Крик позаду, підштовхнув до швидких рішень. Він схопив дівчину на руки і щодуху помчав подалі від джерела крику. За черговим поворотом коридору вони опинилися в лабіринті службових приміщень персоналу аеропорту. Спробувавши декілька дверей, знайшли незачинений кабінет. Швидко зайшовши у середину, Джеф поглядом провів по приміщенні, перевіряючи на небезпеку. Це був невеликий кабінет, скупо обставлений меблями. Стіл стояв у центрі кімнати. На ньому лежали розкидані папери, документи та канцелярське приладдя. Зручне офісне крісло за ним, здавалося потрапило сюди зовсім нещодавно. Біля стіни стояла шафа з різними теками і документами. Навпроти кулер, з напів порожнім бутлем і пластиковими стаканчиками. На стінах висіли календарі та плакати, на яких були зображені різноманітні графіки і діаграми. Біля входу велика шафа, вікон в кімнаті не було. Працював кондиціонер, наганяючи свіже, прохолодне повітря до закритого приміщення.
Дівчина, обіймаючи руками його шию, притулилася головою до плеча. Цей рух нагадав Джефу, що він не сам. Він обережно посадив дівчину в крісло. Швидко повернувся до дверей, перемкнувши замок під ручкою.
Наступне, що йому хотілося зробити, це перевірити шафу. Серце Джефа тривожно колотило в грудях. Наблизився до шафи з обережністю, ніби очікував, що звідти може вискочити якась істота. Притулившись вухом до дерев'яних дверей, він напружено прислухався затамувавши подих - тихо. Повільно, ніби боячись потурбувати щось приховане, він потягнув за ручку. Двері скрипнули, відчинившись назовні. Нічого незвичного. Звичайна шафа для речей, але власник використовував її для збереження різного мотлоху. Серед всього, що там було, увагу хлопця привернув складений штатив для дошки. Він швидко дістав його і засунув ніжки штативу між ручку дверей. Двері до кабінету відкривалися на зовні, тож це був додатковий запобіжник від несанкціонованого доступу до їх сховку.
Наступне - перевірити ту дівку. Джеф повернувся до неї, вона сиділа в кріслі обійнявши коліна. Тремтячи, озиралася по кабінету, її погляд перетнувся з поглядом хлопця. Той швидко підійшов до неї і став роздивлятися.
В кріслі, згорнувшись, перед ним сиділа, симпатична дівчина, років двадцяти п'яти. Невисока, з фігуркою, що нагадувала тендітну ляльку. Її довге, густе волосся кольору темного шоколаду спадало м'якими хвилями на плечі, створюючи ореол таємничості навколо обличчя. Великі карі очі, злегка розширені від здивування, недовірливо дивилися в його сторону. Довгі вії відкидали тіні на вилиці, надаючи погляду зухвалості. Губи, злегка підфарбовані ніжним блиском, що надавав їм соковитості, мали форму ідеального серця. Одяг дівчини був незвичним поєднанням елегантності та бунтарства: шкіряний топ, що облягав фігуру та короткі шорти, застебнуті високо на талії. Довершували образ безпалі шкіряні рукавички та високі чоботи на стійкому каблуці, що нагадували більше про сцену, ніж про повсякденне життя.
- Ти чого вирячився? - з недовірою в голосі запитала вона.
- Перевіряю чи не вкусили тебе - спокійно відповів Джеф.
- Не кусали - різко відрізала загадкова дівчина.
- А це...
- Я поранилася об розбите скло, коли тікала - перервала вона.
- Добре - сухо відповів він і почав щось шукати по кімнаті. Хвилина пошуків і його погляд уловив те, що хотів.
Як зазвичай у службовому приміщені була невелика аптечка. Він дістав звідти запаковані бинти, вату і якийсь флакончик. Потім набрав води з кулера і повернувся до невдячної красуні.
- Тут є чим обробити рану, дозволь допоможу тобі.
- Добре - погодилась вона, секунду повагавшись.
Джеф промив дрібні подряпини водою. Потім дістав трохи бинта і змочив його. Обережно став протирати велику рану на її нозі. Дівчина зморщила носик від болю.
- Ти можеш робити це обережніше? - невдоволено бурмотіла вона.
- Вибач, я намагаюся - оправдовувався він.
Після того, як рану було промито, він ще добавив трішки дезинфікуючого засобу на бинт і протер рани, не звертаючи уваги на сичання дівчини. Потім, добряче пролив з флакончика велику рану. Від таких маніпуляцій кореянка скривилася у болючій гримасі. Не стримуючись, тріснула Джефа по плечі тендітною рукою.
- Та за що? - здивувався той.
- Ти міг попередити? - відчитувала вона.
- Так було би більш боляче.
- Мені здається, ти мене більше покалічити хочеш чим вилікувати!
Не звертаючи уваги на її докори, він продовжив займатися лікувальною справою. Ще кілька хвилин і на її стрункій нозі вже була накладена пов'язка.
В кімнаті повисла тиша. Кожен з них поринув у свої думки. Джеф сидів під стіною біля кулера, про щось роздумуючи. Со Мі лишилася у зручному кріслі, раз по раз кидаючи зацікавлені погляди на свого іноземного компаньйона.
Чоловік, що врятував її виглядав старше неї років на п'ять. Хоча, можливо, зморшки на його загорілому обличчі додавали йому років. Ніс у нього був прямий, з невеликою горбинкою, а губи тонкі і стиснуті. Брови густі, злегка нахмурені, ніби він постійно про щось замислювався. Неслухняне темне волосся спадало на чоло, немов ховало від сторонніх поглядів думки, що його турбували. Очі, великі і зелені, як лісові озера. Легка щетина підкреслювала його чоловічність. Одяг чоловіка був простим і практичним: зношена сіра бавовняна кофтина, потерті джинси, що вицвіли на сонці і старі кросівки. Поруч стояв невеликий наплічник, який він зняв з плечей.
Хлопець важко видихнув і перевів свій смарагдовий погляд на дівчину. Та в свою чергу запитально дивилася на нього.
- Як тебе звати? - запитав хлопець.
- Ти це серйозно? - здивувалася дівчина.
- Ну не те, щоб я горів завести знайомство з тобою, але ж називати тебе якось треба.
- Придивись уважніше, ти мене не впізнаєш? - відкрила від здивування оченята дівчина.
- Ну... ні, не знаю тебе.
- Як? Ну добре, а якщо так - красуня, не перестаючи дивуватися, наспівала кілька слів із якоїсь пісні. Мотив був знайомий хлопцю, він чув десь таке по радіо в громадському транспорті, але хто виконував цю пісню не знав.
- Вибач. Я не дуже розбираюся в сучасній музиці - винувато відповів той - Може просто назвеш своє ім'я?
- Як можна не знати артистів світового рівня?! - надула щічки дівчина - Со Мі, мене звати. Гурт SEA-Girls, про який ти точно щось чув.
- Сомі значить...
- Та не Сомі, а Со Мі!
- Та я так і сказав.
- Не так, дурню! Со Мі.
- Со Мі, так?
- З вимовою ще треба попрацювати, але вже краще...
- Мені важко даються корейські імена, не сердись.
- Ти точно не впізнаєш мене? В тік-ток? Ютуб? Ні?
- Я мало цьому приділяв часу - винувато потер потилицю хлопець.
- Не вірю, що такі люди є у наш час - встала зі свого крісла Со Мі і підійшла ближче до дивака, який сидів під стіною.
- Мене звати Джеф. Дуже радий знайомству. В тебе гарна вимова, вчила англійську?
- Не зли мене! Я співаю пісні англійською, звісно ж у мене гарна вимова, Дефе!
- Ой, трішки не так, Дж... Джеф.
- Я так і сказала, Беф.
- Хах, ну годі, я ще раз перепрошую за неправильну вимову - підняв руки Джеф, здаючись суровій красуні - Ти не знаєш, що тут сталося?
- Ні, у нас була зустріч з фанатами, після світового турне. Люди у всьому світі на нас чекали, розумієш? - кинула вона ще один докірливий погляд на нього - І сьогодні ми повернулися. В якийсь момент серед натовпу стали з'являтися ці страшили і всіх кусати. Ти думаєш це справді зомбі, як у фільмах?
- Спершу, я подумав, це твої невиховані фанати... Ай - копняк Со Мі перервав його розповідь - Вибач. Ну, не відразу я повірив своїм очам. Але коли зрозумів, що це насправді відбувається, побіг шукати вихід.
- Вихід в іншій стороні.
- Так, я пам'ятаю. Але біля головного виходу просто кишіло цими трупаками. Тому я став шукати, де їх менше.
- Мої подруги... Я бачила, як один із охоронців виводив їх. Надіюся з ними все гаразд - пригадавши подруг, Со Мі трішки засмутилася і сіла поруч з Джефом. Видно було, що дівчина тримається з останніх сил.
Різкий гуркіт за дверима кабінету налякав обох. Вони в мить підскочили на ноги насторожено дивлячись в сторону дверей. Знову різкий гуркіт, було видно, що хтось шалено смикає дверну ручку.
- Тут хтось є? Відкрийте двері - почулося з тієї сторони.
- Так, одну секу... - не встигла вимовити Со Мі, як рука Джефа закрила їй рота. Він притулив її до стінки і приклавши вказівний палець до вуст, показував не говорити.
Шум за дверима стих. Непроханий гість побіг шукати щастя далі, так і не почувши Со Мі. Вона відштовхнула Джефа від себе, злісно дивлячись йому в очі.
- Ти що робиш? - просичала вона і схопила пластиковий стаканчик біля кулера.
- Нам не варто видавати... - намагався пояснити Джеф, але його перервала Со Мі, кинувши стаканчик в обличчя.
- Ти що, мене викрасти надумав? - запитала дівчина, взявши новий снаряд до рук.
- Що? Ти зовсім здуріла?!
- Думаєш, я тендітна, беззахисна дівчина? Не наближайся, я вчилася самообороні!
- Ти поїхавша, а не тендітна - Джеф важко видихнув, спершись на стіл - Бачила, що там відбувається? Тобі хочеться вижити?
- Це була людина! Ти бачив, щоб зомбі розмовляли?
- До цього дня я і зомбі не бачив! Але я зараз не про те. Що, як його укусили? Ти б змогла прикінчити зомбі в цій кімнаті, якщо він став би ним?
- Ми могли оглянути його - не збавляла натиску дівчина.
- Послухай. Добре, припустимо ми його впустили і замкнули двері. Окей. Ми заставили б його роздягнутися, упустивши рами моралі. Він роздягнувся і на плечі його укус. Клас! Ми нічого зараз не знаємо про зомбі. Можливо його укус не заразив, а можливо він обернеться через пів години, годину.
- Ну... Якби ми побачили укус...
- То що? - перебив її хлопець - Що тоді? Ти змогла б вигнати його. Живу, цілком притомну людину, випхати за двері у весь той жах, що там відбувається? Вистачило б тобі на таке рішучості? Гм?
- Може ти і правий... - трішки поміркувавши, тихо погодилась Со Мі.
- Послухай, мені однаково чи ти світова артистка чи звичайна студентка. Я намагаюся розібратися в цьому хаосі, що тут стався. Намагаюся вижити тут. Ти можеш піти, а можеш лишитися, але якщо лишаєшся давай дотримуватися моїх порад, ок?
- Добре - винувато кивнула головою.
- Клас. У нас навіть є якесь взаєморозуміння. Викрасти... Господи, реально тобі таке спало зараз на думку? Дивлячись, в яку дупу скотився сьогоднішній день, перше про що ти переживала, щоб я не викрав принцеску? - відчитував він співачку.
- Ну годі, вибач! Який ти чутливий. А ти не думав, що мені залишитися замкненою наодинці з незнайомцем так само страшно, як і зустріти живих мерців?
- Добре, ти теж вибач. Ми не обговорили наші подальші кроки, от і не злагоджено діємо - вже спокійно проговорив турист.
- Що ти пропонуєш? Сидіти в цій комірчині, доки вони всі не підуть?
- Ні, спершу потрібно дізнатися більше. В тебе є телефон? Бо я свій загубив коли ми бігли.
- Ні, я лишила його перед виступом.
- Добре... Тобто погано! Я просто в голові перебираю варіанти - відразу виправдався хлопець.
- Знай, я все ще тобі мало довіряю - прищулилася Со Мі, показуючи пальцем на свої очі і на нього.
- Мало, це краще чим нічого - добродушно посміхнуся Джеф - Тут не так і погано. У нас є вода. Сюди навряд чи хтось пробереться. Потрібно дізнатися чи цей зомбі-апокаліпсис всюди чи лише в аеропорту. Сюди мали б прибути екстрені служби.
- Так, нам потрібен зв'язок.
- Пропоную перечекати трохи тут. Самий головний ворог це хаос і паніка. Тут ми можемо спокійно все обдумати, доки зовні трішки утихне. Отже план такий. Спершу спробуємо дізнатися чи невідворотнім є перетворення.
- Що ти маєш на увазі? - здивувалася Со Мі.
- Якщо ми побачимо, що зомбі з часом проходять до тями. Можливо це не смертельний вірус, а якийсь типу сказ. Наступне, потрібно дізнатися масштаби епідемії. Якщо це все відбувається в межах аеропорту, то є великі шанси, що влада скоро візьме все під свій контроль. Тоді ми лиш дочекаємося, доки нас прийдуть і врятують. Тим більше, якщо ти така відома, про тебе явно будуть турбуватися.
- Відома, не сумнівайся. І якщо образиш, тобі так просто з рук це не зійде.
- Звідки в тобі стільки злоби? Тебе точно не кусали? - посміхнувся Джеф.
- Та йди ти.
- Далі будемо діяти по наявній інформації. Поки єдине, що ми можемо стверджувати, що вірус чи то хвороба не передається повітрям.
- Ну так. Бо ми уже були б такі ж як вони. Точно через укус. Я на власні очі бачила, як після укусу люди ставали зомбі.
- Через який час?
- Швидко, думаю хвилина і вони вже починали ворушитися.
Їхню розмову раптово перервав гуркіт десь зовні. Ніби від потужного поштовху будівля затряслася. Світло замиготіло, а зі стелі почали обсипатися шматки штукатурки. На мить їм здалося, що почався землетрус.
- Що це було? - від несподіванки Со Мі схопила Джефа за плече.
- Не впевнений - Джеф подивився на люстру, що все ще розгойдувалася зі сторони в сторону - Схоже на вибух.
Со Мі знову зручно вмостилася у кріслі, обійнявши коліна. Сироти на її шкірі і дрижаки, що час від часу проходили по тілу підказали Джефу, що їй холодно в такому відкритому сценічному вбранні. Він став клопотатися по шафі і поличкам, старанно щось вишукуючи. Кілька хвилин пошуків і ось він вже тримає в руках невеличкий пульт. Секунду поклацавши зумів вимкнути кондиціонер. Дівчина, яка спостерігала весь цей час за його діями нагородила його красивою, вдячною посмішкою.
Решту дня вони провели в роздумах і рідких розмовах, ділячись своїми здогадками. Час від часу за дверима доносилися дивні хриплі звуки. Десь далеко у будівлі роздавалися крики. Ближче півночі, вони вимкнули світло, щоб не привертати непроханих гостей. Зморений насиченим подіями днем, Джеф почав влаштовуватися на нічліг, вложившись прямо на столі. Довгенько пововтузившись, він обрав найкращу позицію для свого рюкзака собі під голову і вже збирався заснути.
Со Мі, так же довго не могла знайти собі зручної позиції. Згорнувшись клубочком, вона сиділа в кріслі уже кілька годин, від чого затікали ноги і боліла спина. Що хвилини вона крутилася в кріслі, намагаючись влаштуватися краще і заснути. Кожен її рух віддавався скрипом шкіряного крісла, що явно заважало Джефу зловити свою хвилю сну. Не витримавши і пів години він проговорив у темряву кімнати.
- Можемо помінятися, лягай на столі, але тут твердо - запропонував він.
- Точно? Ти не проти? - з радістю в голосі, обережно перепитала вона.
- Так, я спатиму сидячи, якщо ти перестанеш шарудіти.
- Не буду, але лиши рюкзак - Со Мі точно чекала, доки він це запропонує.
Вони швидко помінялися місцями. Джеф допоміг їй залізти на стіл, тоді зайняв крісло. Розгойдуючись зі сторони в сторону у м'якому кріслі, сон повільно огортав його розум. І ось, він майже перейшов межу свідомості, як його вибаглива сусідка знову почала вовтузитися, лиш уже на столі.
- Та що знову не так? - вже не приховуючи роздратування, поцікавився він.
- Мені холодно, я не можу заснути - винувато прошепотіла вона.
- У мене не має ковдри, вибачай.
- А у рюкзаку? Може є змінний одяг?
- Там лише вода, білизна і засоби гігієни.
- Хоч би рушник возив з собою - докоряла йому дівчина.
- Я користувався тим, що був у готелі. Спи уже.
Кілька хвилин нічної тиші і вона знову шаруділа, певно, потираючи плече рукою. Знову тиша на кілька хвилин, але цього разу її перервав дивний ритмічний цокіт. В приміщенні дійсно стало холодно. Навіть вимкнений кондиціонер не рятував ситуацію. Со Мі, пробирали дрижаки і цокотіли зуби від холоду. Було зрозуміло, що вона не пристосована до холодного клімату і відсутності звичних зручностей. Джеф не витримавши, важко видихнув і піднявся з крісла.
- Ти куди?
Він не відповів, а лише підвівся і легко забрався на стіл. Ліг поруч біля неї. Потім плавно обійняв її за талію і, наче маленьку іграшку, підтягнув ближче. Притулив до себе, руку положив на плече, гріючи своєю долонею.
- Ти що надумав? - прошипіла Со Мі.
- Тепліше?
- Так...
- Тоді постарайся заснути - спокійно відповів він.
Дівчина хотіла була заперечити, але тепло його тіла, наче м'яка ковдра в холодну зимову ніч, швидко зупинило стукіт зубів. Серце, що від несподіванки стало колотитися, як зляканий птах, поступово заспокоїлося. Страх і тривога, що раніше охоплювали її, повільно відступали, поступаючись місцем спокою і безпеці. Через хвилинку роздумів вона зручніше влаштувалася в його обіймах, міцніше притиснувшись до нього. Його рука, як чашечка гарячого чаю розливала тепло по її тілу витісняючи холод. Спокійно зітхнувши, вона заснула.