Читати книгу - "Кажуть під новий рік і не таке буває..., Юлия Сай"

- Не хвилюйтеся, - схопив мене за плечі незнайомець. - Мишко зайшов у квартиру, я бачив. 

- Що? Та що тут відбувається? Чому Мишко думає, що я його мама? 

- Мишко дуже хотів маму… - якось невпевнено почав чоловік… 

- І що? Це привід називати його мамою будь-кого?! 

- Ні… 

- Мамо, тату, ви що свалитеся? - З'явилася зацікавлена голова Мішки. Він уже встиг зняти куртку та шапку, правда все ще залишався взутим. 

- Ні, що ти, синку, - чоловік погладив сина по голові. 

- Це добре, мами та тата, не повинні свалитися, - мудро промовила дитина і знову зникла у квартирі. 

- Це якийсь театр абсурду, - прошепотіла я. Мамою ... мене назвали мамою ... Мрії збуваються... але не таким же способом. 

- Я бачу, ви трохи приголомшені... але я можу все пояснити ... тільки зайдімо у квартиру, добре? Боюся розмова може зайняти якийсь час, а ви, - він обвів моє скромне вбрання, що складається з коротких шортів і футболки, дивним поглядом, і продовжив, - замерзнете, якщо ще хоч пару хвилин простоїте в коридорі. 

- А звідки мені знати, що ви не маніяк, - ненароком вирвалося в мене, про що я тут же пошкодувала. Ну який маніяк, з дитиною? Дурниця. Чоловік лише засміявся. 

- Я не маніяк ... чесно, можете спитати у сина. 

- Запитаю ... проходьте.