Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

після того, як витратила два роки і королівський гонорар на лікування безпліддя. Вона була просто в екстазі. Зізналася, що мріяла бути мамою завжди. Вона визнала, що потайки скуповувала дитячий одяг і ховала у себе під ліжком, де б його не знайшов чоловік. Я бачила радість на обличчі й упізнала її. Це була та сама радість, яку минулої весни випромінювало моє обличчя того дня, коли довідалася, що журнал, де я працювала, відряджає мене до Нової Зеландії писати статтю про гігантського кальмара. І тому вирішила: поки не відчую такого ж екстазу, думаючи про дитину, який відчувала, збираючись шукати гігантського кальмара, доти не дам собі права заводити дітей.

Не хочу більше бути заміжньою.

При денному світлі я гнала від себе цю думку, а ночами вона поверталася і поглинала мене. Що за біда? Як можна бути такою падлюкою — зайти так далеко у стосунках, щоб потім отак усе покинути і піти геть? Ми лише торік купили дім. І хіба я не хотіла цього прекрасного будинку? Хіба він мені не подобається? Тоді чому я блукаю його кімнатами щоночі і вию, мов Медея? Хіба я не пишаюсь усім тим, що у нас є — престижний будинок у Гадсон-Веллі, квартира на Мангеттені, вісім телефонних ліній, друзі, пікніки, вечірки, вихідні, проведені у коробках супермаркетів серед полиць, де можна купити ще більше побутової техніки у кредит. Я брала найактивнішу щохвилинну участь у створенні цього життя — то чому ж почуваюся так, ніби все воно — не моє? Чому мене сповнює лише почуття обов’язку і втома через те, що я тут головний годувальник і економ, соціальний працівник і вигулювач собак, дружина, а в недалекому майбутньому ще й мама, і лише десь у викроєні хвилини — письменниця.

Я не хочу більше бути заміжньою.

Мій чоловік спав у сусідній кімнаті, на нашому спільному ліжку. Я любила його і на нюх не витримувала — одночасно і порівну. Я не могла його розбудити, щоб поділитися своїм горем — навіщо? Він іноді помічав, що я розвалююся на кавалки і поводжуся, мов божевільна (ми обоє погодилися на це слово), і це його тільки виснажувало. Ми обоє знали, що зі мною щось не так. Йому уривався терпець. Ми лише те й робили, що сварились і кричали, і втомилися від усього цього так, як тільки може втомитися пара, шлюб якої летить шкереберть. У нас були очі біженців.

Причини, через які я не хотіла більше бути дружиною цього чоловіка, — занадто особисті і занадто сумні, щоб ділитися ними тут. Багато в чому їхній перелік складався винятково з моїх внутрішніх проблем, але добра порція наших непорозумінь стосувалася також і його. Все природно — врешті-решт у шлюбі є дві дійові особи, два права на голос, два погляди, два протилежних набори рішень, бажань і обмежень. Не вважаю, що правильно буде обговорювати це тут. Не закликаю також вірити, що здатна викласти неупереджену версію нашої історії. Отже, хроніка розвалу цього шлюбу залишиться поза цією книжкою. Не розповім вам і про те, чому все-таки прагнула залишатися дружиною цього чоловіка, не розкажу про його чудові риси або чому взагалі закохалася та вийшла заміж і чому не уявляла без нього свого життя. Я не розкрию цих таємниць. Досить того, що скажу — тієї ночі він досі був одночасно моїм маяком і моїм альбатросом. Я нездатна була піти. Ще більше нездатна була залишитись. Я не хотіла нічого і нікого руйнувати. Лише прагнула тихенько вислизнути через задні двері — без шуму і небажаних наслідків, а потім бігти без упину, аж поки дістануся Гренландії.

Ця частина історії не надто весела, визнаю. Але таки мушу поділитися нею тут, оскільки щось дуже важливе мало ось-ось статися на підлозі ванної кімнати — те, що назавжди змінило моє життя (щось із серії неймовірних астрономічних суперподій, коли якась планета раптом зіскакує з орбіти без жодної видимої причини, її розплавлене ядро переміщується, збиваючи власні полюси і міняючи форму так радикально, що небесне тіло раптом зі сферичного стає продовгастим). Чи щось на кшталт того.

А сталося те, що я почала молитися. Ну, ви знаєте, — до Бога чи як.

 

3

 

Зі мною таке сталося вперше, тому почала з усім знаного старого і багатозначного слова — БОГ. Оскільки це слово з’являтиметься на сторінках цієї книжки ще безліч разів, то доречно буде натиснути тут на паузу і пояснити, про що саме мені йдеться, коли його вживаю. У такий спосіб люди зможуть одразу вирішити, наскільки ображеними їм варто почуватися.

Залишаючи на потім аргументи на користь існування Бога (ні, у мене є ще краща пропозиція — опустімо такі аргументи взагалі), дозвольте спершу пояснити, чому я використовую слово «Бог», коли могла б легко послуговуватися словами Єгова, Аллах, Шива, Брахма, Вішну чи Зевс. Як альтернатива, я могла б називати Бога «Той», так його називають давні санскритські письмена, що, на мою думку, найточніше відображає всеохопну і невимовну місткість, яку мені іноді вдавалося пережити на власному досвіді. Але цей «Той» занадто безособовий для мене, схожий на річ, а не на живе створіння, і особисто мені ніяк не вдається молитися до цього «Того». Я потребую власного імені. Щоб уповні відчути особисту присутність. З тих же причин у своїх молитвах я ніколи не звертаюся до Всесвіту, Великого Нічого, Вищої Сили, Вищого Я, Цілого, Творця, Світла і навіть не використовую найпоетичнішої маніфестації Божого імені, взятої, як мені здається, з гностичних Євангелій — Тінь Змін.

Не маю нічого проти цих назв. Відчуваю, що всі вони рівноцінні, бо є одночасно адекватними і неадекватними описами того, що описати неможливо. Втім, ми все ж таки потребуємо якоїсь функціональної власної назви для цієї неописовості, і слово Бог для мене найтепліше. Отже, його і використовуватиму. Мушу також зізнатися, що звертаюся до Бога, як до Нього, і не переймаюсь цим, бо, на мою думку, це просто зручний особовий прийменник, а не точний анатомічний опис чи причина для бунту. Звісно, я не проти, якщо до Бога звертаються, як до Неї, і розумію, чому так роблять. Отже, наголошую: для мене рівноцінні обидва варіанти — однаково адекватні й неадекватні. Також я вважаю, що писати ці займенники з великої літери — дуже мило. Така собі невеличка ґречність у ставленні до божественного.

Культурно, а не логічно, я — християнка. Народилась у протестантській сім’ї суворих англо-саксонських переконань. І хоча я дуже люблю великого вчителя миру, який звався Ісусом, і залишаю за собою право за кожної складної обставини запитувати в себе — «а що б він зробив на моєму місці», ніяк не можу проковтнути християнський догмат, що Христос — єдиний шлях до Бога, отже — не можу назвати себе канонічною християнкою. І більшість моїх знайомих християн сприймають мою позицію миролюбно. Але знову ж таки, більшість моїх знайомих християн — не суворі християни. А для ортодоксальних, які говорять і думають однозначно, все, що я можу тут зробити, це сказати, що мені прикро, якщо когось образила, і закрити цю тему.

Зазвичай я жваво реагую на трансцендентний досвід будь-якої релігії світу. Завжди захоплено тамую