Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Господиня, якась Соня Олексіївна Борошно, відповіла:

- Ви про квартиру? Туди вже вселилися люди.

- Так, я знаю. З іншого питання. У вас жила жінка на прізвище Лохвицька?

– Як? Не чую. Луховицька? Як? Ні, я такої не пам'ятаю. А яке ім'я?

Я сказав.

І раптом жінка згадала:

- А, Аріша! Ну так би одразу й сказали. Так, жила така! І не одна! Але приблизно до середини грудня. Що? Її особистий телефон? Та я стерла його, навіщо мені його зберігати?

Я йшов серед вітрин, що миготіли електрогірляндами. Мені хотілося плюнути на все це! Ну на що мені ця Лохвицька здалася? Ця Соня Борошно сказала, що жила вона не одна! Отже, ймовірно, раніше Аріна жила з чоловіком та донькою разом з батьками. Тому, влаштувавшись на роботу дала такий старий телефон! Через якийсь час Аріна переїхала в цю дев’ятиповерхівку.  Чому її покинула? Можливо знімати двокімнатну квартиру дорого – і з'їхала. Куди?

Боже, у мене вистачає проблем, щоб звалювати на себе ще й розшук цієї Аріни! Потрібно викинути все це з голови! І святкувати Новий рік.

Новий рік виявився безсніжним – все розтануло. Він був трохи нудним – без Валі.

Я поїхав відзначати до батька. Він був трохи на взводі, втім, як завжди. Ми з ним випили. Згадали родичів. Потім тупо дивились телевізор.

Наступного дня я повернувся до своєї квартири.

Я почав забувати про свої пошуки, адже ще потрібно було зайнятися питаннями по роботі.

***

Прокинувся я від неясного білого світла, що пронизав усю кімнату. Було вже близько десятої. Десь далеко була чутна весела музика і не в тон їй плакала дитина.

За вікном повільно падав сніг. Здавалося, що світ перетворився на чарівні володіння Снігової королеви.

Після освіжаючого ранкового обряду, я, витершись м'яким рушником, відчинив кватирку, вдихаючи прохолодне повітря.

На подвір'ї стукав лопатою двірник. Я стояв і не міг відірватися від картини біло-синюватого царства снігу.

Праворуч від сусіднього будинку виднілася зупинка. Там стояли люди в шапках та шубах, чекаючи на трамвай. Одна з жінок у біло-чорній короткій шубці обернулася. Риси  її обличчя здалися мені знайомими. Та це ж вона, Аріна Лохвицька! Ну точно вона! Помилки не може бути! Мені здавалося, я навіть розрізняю її довгастий носик і темний локон, що вибився з-під шапочки. У руці у неї була сумочка…

Я вискочив з квартири навіть не вдягнувши куртки та шапки, летів по снігу з усіх ніг у легких осінніх туфлях (саме вони попалися під ноги).

Трамвай уже підходив, коли я торкнувся її руки:

- Аріно Анатоліївно, здрастуйте!

Вона різко обернулася. Її тонкі брови піднялися вгору. Блискучі карі очі здивовано розкрилися і засяяли.

Якусь мить вона стояла і дивилася на мене, а зверху беззвучно летіли сніжинки.

- Ой, як несподівано! Назаре Максимовичу! Вітаю вас!

Вона мала ніжний музичний голос. Як я цього не помічав?

- Я дуже хотів вас побачити, - промовив я.

- Це приємно. Але ж... ви так легко одягнені. Чи не замерзнете?

Вона тепло посміхнулася.

- Та я живу тут поряд, ось у тому будинку. Просто вискочив, як побачив вас.

- Ой, як ризиковано... Ви вже колись стояли на морозі в одному піджаку. Пам'ятаєте, коли ви проводжали мене?

Я кивнув, усміхаючись.

- Не прохолоните?

- Нічого страшного! Ходімо, я вас прошу!

– Куди? - здивувалася вона.

- До мене в гості. Ненадовго хоч би! З Новим роком вас!

І я відразу поцілував її.

Вона вся зашарілася, зарум'янилася.

- Ой! І вас з Новим роком!

Вона у відповідь потиснула мої руки.

- Ходімо! - запрошував я її.

- Але це якось несподівано і незручно...

- Та нічого, все зручно. Я радий, що знайшов вас.

- Ну, якщо ви так наполегливо запрошуєте...

Ми спустилися з зупинки і пішли, хрустячи блискучим снігом.

Все було так запаморочливо, я посміхався і мовчав, вона ж слухняно йшла поруч у своїй шубці, несучи червону сумочку.

- Нам треба йти швидше, інакше ви застудитесь, - сказала вона вже у дворі.

- Так! Звичайно. Ми вже майже прийшли. Це мій двір та будинок.

Вона озиралася на подвір'ї.

Двірник працював біля дитячого майданчика. Він зупинився і дивився на нас, спираючись на лопату. Хлопчик і дівчинка тягли санчата на гірку. Біля сусіднього під'їзду завмер автомобіль.

Двері квартири були відчиненими. Ми увійшли до теплого простору мого житла.

- Заходьте, не соромтеся. Давайте вашу шубку.