Читати книгу - "Пил, Ткач-Лев Всеволод"

Хлопець нерухомо сидів за зношеним пузатим екраном у білій рамці, нерухоме синьо-зелене світло повільно опадало пилом на змучене обличчя. Вії ледве не зі скрипом піднімались і опускались з мінливими інтервалами в декілька секунд. Самооцінювальний звіт про оброблену інформацію затьмарив усі його думки, яких у нього зовсім насправді й не було, логічно, все-таки чернець тріо. «Бог, кисень, ДТ!» — гордо виголошував лозунг, строгі букви якого вишиті білими нитками на кислотно-зеленому ганчір’ї, вже зовсім не були білими, а пожовкли, чи то від старості, чи то від збрудлого повітря. Схоже, з тієї ж причини струхлявіли схожі на ще допотопні шпалери, покрились жовто-охровою кіркою вікна, які Роман ледве не кожного дня так старанно намагався відмити. Хоча людям, якщо на чистоту, було все одно на це та й, в принципі, яка різниця, і так усі користуються скло-балонами, навіть не дивлячись на те, що вони страшно калічили щоки зсередини та в якийсь день була вірогідність захлинутись своєю ж кров’ю, бо неправильно вставив його і ненароком проткнув судину в носі чи горлі. Хоча тебе могли просто відключити від талонів, але смерть від задухи буде не довгою, хвилин 5-6, або на скільки тебе там вистачить затримати подих, а далі… Та, що далі, попускаєш піну в перемішку з кров’ю і блювотинням з рота, носа та інших наявних отворів, покорчишся в конвульсіях на землі, підлозі чи асфальті, і все «finita la comoedia»…

Він встав з нагрітого за останню годину крісла, потягнувся, не забувши зберегти файл, клацнув «вимкнути» на великій коробці, що являла собою щось на зразок системного блоку, пройшов до кухні, налив води в одноразову капсулу для пиття об’ємом десь з середню морквину, прикрутив пристрій до постійної маски-респіратора, трохи тепла вода полилася по змученому горлу, омиваючи дорогоцінною вологою висохлі та безліч разів поколоті гланди. Одягнув вже добряче потерту й зношену дермантиново-пухову куртку з дешевої синтетики, він приступив до зав’язування шнурівок на так само дермантинових черевиках, спеціально виданих йому як ченцю тріо класу «G», вони повинні бути ідеально зав’язаними й заправленими згідно зі статутом, який він у свій час змушений був вивчити…

Вийшов у під’їзд, закрив слабенький замок ключ-картою, замки нікому ніколи не треба було ламати, слово «крадіжка» знали хіба що ченці тетра і пента, але й все одно чули та користувались ним заочно, нікому не треба було нічого красти, так, як і красти було зовсім нічого, все видавали в найближчому костелі, кожного дня, без черг, по дзвінку або листу з часом, нормово. Ні більше, ні менше положеного…

На вулиці він озернувся, пройшовши в під’їзді повз чотири камери з диктофоном, по одній на поверх, Роман глянув на ліхтарний стовп, з залізобетонної конструкції на нього пильним поглядом дивилось металеве око. Вони були всюди, де б ви не опинились, чи в будівлі, чи під брудним небом, затьмареним жовто-чорно-коричневими пиловими хмарами, чи посеред густого лісу, якщо ви, звісно, знайдете десь ліс. Не важливо, усюди і завжди, вдень і вночі, кожну секунду за вами стежило всевидяче око…

Пройшовши повз бідняцький район тетра, минувши невелике майже пересохле озеро зі стоячою водою та наскрізь проіржавілою огорожею навколо нього, на яку, схоже, було не дуже безпечно спиратися, він наближався до костелу, біля якого на лавках і сходах повсідалися купами ченці тетра. Увійшов до великих дверей, покритих розтрісканою червоною фарбою…

Спокійна мелодія лунала з невеликих динаміків, схованих за іконами, приглушена молитвою і гуркотом багатьох голосів, що швидко-швидко перекликались між собою. Молодий пастор неспішно читав текст у мікрофон на позолоченій стійці, оточений різноманітними ліпнинами на високих стінах:

Зійде господь Аврам на престолах і освятить душі безвольні рабів своїх, забере несену обіцянку через віки, проплетену в тілах наших і душах наших, що вівці в пастуха попросять прихистку, віддавши хутро своє і плоть свою, і кров свою, і полинуть до лона його у вічному блаженні...

Doctrinam Torah! Doctrinam Torah!

— «ДТ!», «ДТ!», «ДТ!» — гукав народ, усе дужче й дужче розчиняючись у сірій масі й наче болото затягуючи до себе все більше й більше голосів.

Романа ззаду щось торкнулось, ніби тонка жіноча долоня поклала йому щось у задню кишеню вузьких штанів, він не хвилювався, все ж, крім талона на харч-пайок, що міцно стискала його рука, жодних цінних речей не взяв. Відійшов трохи вбік, притиснувшись ближче до стіни, щоб не заважав натовп, Роман дістав маленький шматочок паперу, акуратно обрізаний та згорнутий у трубочку, перев’язаний тонкою конопляною ниткою. Розгорнув… «Сьогодні 16:38, Міст C6851»…