Читати книгу - "Пил, Ткач-Лев Всеволод"

Холодний вітер вічної безсніжної зими колов незакритий лоб, водночас з тим ганяючи якісь пластикові ошурки по сірій тротуарній бруківці. Він стояв з невеликою коробочкою, зовсім не лишилось часу на те, щоб занести її додому. Чекав миті, чекав, чекав, чекав… Навпроти з рідкого натовпу випливла невисока, але струнка дівоча фігура в чорному платті з довгими мереживами, хутряних черевичках з невисоким каблуком, кремовому плащі, біла маска-респіратор з відполірованими алюмінієвими вставками, блідо-русяве волосся, що так ніжно накривав її яскраво-червоний берет. Великий срібний хрест з головою оленя посередині ледь-ледь відбивав на собі маленькими білими іскрами світло рано запалених вуличних ліхтарів.

— Я чекав вас, пані! — вклонившись, тихо, але й водночас, попри вітер, чутно привітав дівчину Роман.

— Не часто, напевно, випадає шанс зустріти дияконесу дуо, тим більше в такому районі, — відповіла вона високим, але водночас приємним голосом, ліричне мецо-сопрано…

— Ну ж бо, ходімо, не соромся! — продовжила дівчина, підхопивши хлопця під руку та жваво помарширувала разом з ним вгору по високій арці салізотрубного моста, в той час як Роман ні на мить не змінив виразу свого обличчя, хоча руку тримав напруженою, напоготові. Довгі худі пальці вже міцно стискали невеличкий пірочинний ніж у нижній кишені куртки. Вони брели похмурими вулицями, завертаючи то туди, то сюди, проходили багато дивних поворотів, іноді ходили колами, ніби намагались заплутати слідопитського пса та збитися з переслідування. Нарешті, зайшовши до закинутої промзони, вони нарешті зупинилися посеред двох залізобетонних стін-парканів, з наскрізь проіржавілим колючим дротом на їх вершині, що де-не-де він вже осипався від вітру і дощу.

— Приємно нарешті познайомитись, Тамара Пірамме! — виголошуючи, протягнула руку дівчина, та непомітно посміхнулась.

— Роман, навзаєм…

— Отже, так, що ж ме-ні тре-ба? — ніби заграючи з хлопцем, продовжила Тамара.

— Не можу знати, пані, — трохи опустивши голову, так само тихо відповів Роман.

— Ну, чого ти такий зану-у-у-удний, веселіше-веселіше не можна? — зітхаючи, ніби мала дитина, котрій не купили солодощів, далі говорила вона.

— Субординація не дозволяє, пані, а у вас, схоже, гормони буяють, ну, в такому віці це все ж таки логічно… — про себе, але все ж таки вголос, бо не вмів інакше, підмітив він, певно тут належало б злорадісно усміхнутися, але він і слів такого не знав, а тим більше відчуттів. Логічно, він же не думав…

— Отже, наскільки ти знаєш, всевидяче око бачить тебе всюди, тому мені без вагань і важкості вдалося дещо підгледіти… — хитро усміхаючись, видала Тамара, прикривши жартівливо маску маленькою білою долонею.

— 33476598G? — без жодної зміни ні в темпі, ні в тональності голосу, продовжив її незакінчену репліку хлопець.

— Ого, не дарма у тріо, ось таку особу я і шукала! — радісно, і ніби з різко вирослою цікавістю, захватом і радістю від удачі вигукнула Тамара.

— Людину! — трохи насупивши брови, поправив Роман.

— Це вже не так важливо, важливіше, що мені потрібна твоя допомога, тому я й обрала тебе, як здавна вподобала твій розум, його швидкість і точність виконання поставлених перед ним завдань. Отже, я хочу провернути таке собі паломництво до центру «ДТ» заради однієї особливої цілі, про яку я повідаю, коли виберемося. Але так, як я член дуо, а тим більше дочка 2 архієпископа відділу «нагляду, охорони й передбачення», за мною, звісно ж, будуть слідкувати і так просто з місто-сектора не випустять, тому мені потрібен ти як провідник, і людина, що зможе придумати, яким чином прокрастися за межі зони впливу мого батька, та дібратися до центру «ДТ», — на одному подиху, зацікавлено розповідала вона.

— Тобто хочеш сказати, якщо ми виберемося з сектору L67, то я повинен буду довести тебе туди й назад? — запитав Роман, коли дівчина нарешті закінчила тарахкотіти і вже запитально дивилась на нього.

— Так, і, звісно, тобі буде за це щедра відплата, дружні зв’язки з дуо ніколи не завадять, та й, можливо, ранг підвищити вдасться, а поки твоє життя і розум все ще цінні для «ДТ», то помирати тобі не варто, особливо бути вбитому, — в кінці єхидно посміхнувшись, додала Тамара.

— Так, пані, чудово розумію, я як член тріо не можу ігнорувати ваш наказ, — відповів, як завжди, холодно та беземоційно Роман.

— Добренько, раз зрозумів, то зрозумів, наступне місце зустрічі — Площа B5493, наступний через два вівторки від сьогоднішнього, 19:23, зустрінемось десь у закутку, тоді почнемо нашу так звану операцію, я підготую для нас обох необхідні речі та спорядження, а ти, будь ласка, придумай, як би нам вибиратись з місто-сектора, а на сьогодні до зустрічі, мене, напевно, вже там всі обшукались, — уже відходячи, казала дівчина, як раптом…

— А, точно, зовсім забула, ось тримай! — підбігши знову до Романа, вона протягнула йому невеликий срібний браслет з невеликим хрестиком на ньому, та головою оленя, інкрустованою в очі двома невеликими, але насичено-червоними рубінами, що навіть в такій темряві й тіні трохи концентрували залишки світла, ніби запалюючи всередині себе маленькі іскорки.

— Це на знак моєї довіри і надії, але зараз краще його сховай, вдягнеш, коли зустрінемось вдруге, — додала дівчина та хутенько побігла в протилежну сторону від нього, навіть не встигнувши попрощатись…