Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 3. Нова команда 

Я ледве стримувала позіхання, сидячи за довгим столом у конференц-залі. Голова гуділа, і хоча я намагалася зосередитися на фінальних словах Еміра, думки постійно пливли кудись у бік. Усе через вчорашній вечір… Було весело, але тільки вчора. 

Я чудово знала, що не варто стільки пити. Знала. Але чомусь вирішила, що келих-другий — це не страшно. А потім було ще пару келихів… Загалом, коли Емір перед нарадою кинув на мене той свій погляд — суворий, трохи роздратований, але водночас сповнений якогось непояснюваного розуміння, — я одразу зрозуміла, що мене чекає не надто приємна розмова. Я намагалася не зустрічатися з ним поглядом під час наради, бо від цього стало б тільки гірше. 

— На цьому все, — промовляє Емір, закриваючи ноутбук. — Делайла, зайдіть до мене в кабінет.

Мене ніби обдало холодною водою. Я лише мовчки кивнула, розгублено кліпаючи очима. Здається, від учора мої рефлекси помітно сповільнилися.

Я піднялася, зітхнувши, і вийшла в коридор.

— Дел, що трапилося? — біля мене з’явився Лукас. Він спирався на стіну, склавши руки на грудях, уважно дивлячись. — Чому він тебе викликає?

— Без поняття, — я безпорадно розвела руками. Я чудово знаю чому Емір викликає мене, та йому цього знати не варто. 

Лукасу це явно не сподобалося. Його погляд став настороженим, але він нічого не сказав. А я рушила далі.

Двері до кабінету Еміра були прочинені, тому я несміливо постукала і повільно увійшла.

Чоловік стояв біля вікна, спиною до мене, а потім повільно повернувся.

— Я ж попереджав, — його голос був рівним, без осуду, але цей спокій навіть більше бентежив.

Я зітхнула й опустила плечі.

— Я знаю.

— І все одно зробила по-своєму.

— Я завжди так роблю, — буркнула я, не дивлячись на нього.

Емір нічого не відповів, лише підійшов до свого столу, взяв маленький блістер і пляшку води, а потім протягнув їх мені.

— Це що?

— Таблетка від похмілля.

Я здивовано вигнула брови, але взяла. Відкривши пляшку, швидко запила гірку пігулку.

Декілька секунд у кабінеті висіло мовчання. Напружене й дивне.

Я крадькома зиркнула на чоловіка.

— Чому ти такий добрий до мене?

Емір відвів погляд, але не відповів. Він ніби обдумував відповідь. Врешті-решт мовив: 

— Тому що це в моїх інтересах, щоб тимчасовий керівник проєкту міг нормально працювати.

Це прозвучало так офіційно, що я лише закотила очі.

— Звісно. В інтересах компанії.

— Саме так, — його губи сіпнулися, ніби він стримав усмішку.

І чомусь у цей момент мені захотілося дізнатися правду. Ту, яку він ховає за сухими формальностями. Але знову ж таки – я лише подякувала і пішла з кабінету. 

Дорогою до переговорної, де зібралася нова команда, я намагалася не думати про погляд Еміра. Натомість налаштовувала себе на діловий лад. Це моя робота. Я впораюся. Я повинна впоратися. Від цього залежить моя подальша кар'єра. 

Коли я зайшла до кімнати, кілька людей уже чекали на мене. Вони привіталися, дехто всміхнувся, хтось виглядав зацікавленим, а одна жінка – відверто незадоволеною.

Луїза.

Я одразу її впізнала. Висока, впевнена в собі брюнетка з холодним поглядом. Вона перехрестила руки на грудях і навіть не намагалася зробити вигляд, що рада мене бачити.

— Отже, це ви тепер керівник проєкту? — її голос був спокійний, але в ньому чулося ледь приховане роздратування.

Я кивнула.

— Так. Будемо працювати разом, тому сподіваюся на продуктивну співпрацю.

Луїза лише скривила губи, але нічого не відповіла. Я ж вирішила проігнорувати її невдоволення. 

Решта команди вели себе привітно, обговорювали план роботи, задавали питання, і загалом усе йшло непогано. Але кожного разу, коли я говорила, відчувала, як Луїза свердлить мене поглядом.

Завершивши розмову, я зрозуміла, що мені терміново потрібна кава.

Я попрямувала до кухні, знайшла кавову машину й натиснула кнопку. В той момент до мене підійшла дівчина, яку я помітила в переговорній. Вона була невисокою, з довгим чорним волоссям і доброзичливими карими очима.

— Привіт, — вона всміхнулася. — Ти ж Делайла, так?

— Так. А ти?

— Чао Лінь, але можна просто Лінь.

Я всміхнулася у відповідь.

— Приємно познайомитися.

Вона кивнула й хитро примружила очі.

— Важкий день?

— Ну, скажімо так… перший день керівника – це завжди виклик.

Лінь кивнула, ніби погоджуючись із чимось очевидним.