Читати книгу - "Двері між світами, Veronika Bilous"

Руденко почав нервово клацати ручкою.

— Мені подобається цей експеримент все менше, – сказав він. – Якщо він зараз почне левітувати, я звільняюсь.

— Ти не працюєш на нас, – нагадала йому Марта.

— Тим гірше. Я навіть не отримую доплати за нервові розлади.

П’ята хвилина: Критичний момент

— Графіки остаточно оскаженіли! Всі датчики блимають хаотично! Олексій, твій пульс зростає! Ми повинні зупинити експеримент! Олексій, ти мене чуєш?! - Марта все більше панікувала, а Руденко був подібний заведеній пружині.

— Олексію, ти мене чуєш? – Марта спробувала вимкнути прилад.

В цю мить Олексій почув голос у голові: «Ви відкрили двері, які не повинні були відкривати.»

Раптом, все повернулося у норму. Пульс стабільний, датчики блимають рівномірно, графіки - ніби взяті з нудного підручника…

Марта завмерла.

— Що за…?

— Що, вже все? – перепитав Руденко, потайки переводячи дух. – Де світлове шоу? Де візія майбутнього? Де, чорт забирай, другий рівень реальності?

Марта невпевнено перевірила показники.

— Експеримент… провалився?

— Ага, саме так, – зітхнув Олексій, відключаючи електроди. – Все стабільно. Я нічого не відчуваю. Жодних змін.

Повна тиша.

— От і добре, – задоволено сказав Руденко. – Хоч один експеримент, після якого мені не доведеться доповідати начальству, що наші вчені відкрили портал в пекло.

— Ха-ха, дуже смішно, майоре, – Марта закрила ноутбук.

— Що ж маємо констатувати що експеримент виявився найдорожчим способом довести, що ти нормальний - резюмував майор з подивом розглядаючи зламану авторучку.

Женева. Квартира Олексія Воронова.

Ключ повернувся в замку із приємним клацанням. Олексій увійшов у квартиру, кинув сумку на підлогу і важко опустився на диван.

Експеримент провалився.

Він не відчував ні розчарування, ні злості. Швидше дивне спустошення.

Все пішло шкереберть, а потім — ніби нічого й не було. Жодного ефекту, жодного прориву. Марта була на межі нервового зриву, Руденко сипав іронічними жартами, і врешті всі розійшлися.

Олексій провів рукою по обличчю.

Я навіть не пам’ятаю, що думав в останні секунди експерименту...

Він зняв сорочку, пішов на кухню і ввімкнув чайник. Потім застиг, дивлячись на нього.

Навіщо я його ввімкнув?

Він намагався згадати.

Зробити чай? Випити кави? Ніби ж не хотів нічого...

Дрібниця, але щось у ній було неправильне. Як коли намагаєшся пригадати сон, що вислизнув з пам’яті. Як коли ти точно знаєш, що в кімнаті був якийсь предмет, а тепер його немає, і ти не можеш зрозуміти, чи він узагалі існував.

Йому раптом захотілося подзвонити Марті, але він не знав, що сказати.

«Привіт, як ти? До речі, чи бува не було у нас випадку масової амнезії?»

Олексій вимкнув чайник і пішов у душ.

«Спати! Все - завтра, а зараз спати!» скомандував сам собі Олексій.

Бар у центрі Женеви.

Руденко не дуже любив Женеву. У місті було надто багато міжнародних організацій, а отже, забагато паперової тяганини. Забагато політиків. Забагато людей, які завжди роблять розумний вигляд, навіть коли не розуміють, що відбувається. Але найгірше було те, що в Женеві було забагато фізиків.

Руденко відсьорбнув пива.

Отже, підсумки дня: його знову втягнули у якусь «аномальну хрінь»; двоє вчених довели, що мозок – це радіоприймач, але забули налаштувати антени; він досі не знає, як це все описати у звіті.

«Шановний керівник, наші фізики спробували підключити свій мозок до квантового радіо. Результат: порушення техніки безпеки, викид адреналіну та жодного сенсу.»

Він поглянув на телефон. Може, зателефонувати Воронову? Дізнатися, як він? …Ні. Якщо у когось почнуться глюки, він про це дізнається. Хоч би один раз мені дали справу про банальний промисловий шпіонаж…

Руденко допив пиво і глянув на годинник.

— Офіційно все йде під три чорти, – пробурмотів він сам до себе. – Значить, усе як завжди.

«Спати! Все - завтра, а зараз спати!» скомандував сам собі Данило.

Квартира Марти.

Марта сиділа за ноутбуком, переглядаючи дані експерименту. Все виглядало абсолютно нормально. І це її бісило більше за все. Вона на власні очі бачила «збій», і ось - все стандартно ніби нічого не було.

Чому нейронні хвилі ніби збісилися, а потім – ідеальна норма? Якщо це був провал, то чому відчуття таке, ніби я щось упустила?

Вона відкрила чат і почала писати Олексію.