Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Аптека і Канцелярський Магазинчик —

маленька суперечка в місті Ф.

Одного туманного ранку, коли краплі дощу ще грали на підвіконнях, на вулиці Спокійній трапилось те, чого в місті Ф. не пам’ятали вже багато років — посварились дві будівлі.

Аптека, серйозна пані з м’ятним запахом і строгими поличками, що знала кожен рецепт напам’ять, похмуро поглядала через дорогу на Магазинчик канцелярського приладдя — яскравий, усміхнений, розцяцькований кольоровими олівцями та блокнотами, мов дитячий альбом.

— Подивись тільки! — обурено булькала пляшка сиропу від кашлю. — До нього йдуть усміхнені, з натхненням, а до мене — тільки коли голова болить або температура!

— Та й що? — уривалося з полиці з фломастерами. — У нас люди купують ідеї, а у вас — пігулки! Надто вже ти серйозна, Аптеко!

Так почалася тиха, але вперта суперечка. Аптека почала шепотіти вітру, щоб той затягував людей запахом евкаліпту, а Магазинчик заманював дітей кольоровими кульками біля входу.

Мешканці помічали це і злегка посміхалися, але мовчали — знали, що обидві сторони важливі, просто трохи образились.

Та все змінилось, коли одного дощового дня в місто приїхала маленька вчителька музики на ім’я пані Орися. Вона захворіла в перший же день — кашель, температура, охриплий голос. Побігла до Аптеки, але йшла повз Канцелярський магазин і не втрималась — зайшла по нотний зошит.

Коли вона вийшла, тримаючи в руках і ліки, і олівці, промовила:

— Ой, як добре, що ви поруч. Один з вас лікує тіло, інший — душу. А разом — справжнє зцілення.

Ці слова були почуті. Аптека зітхнула евкаліптом, а Магазинчик тихо постукав вітриною в знак вибачення. З того дня вони почали допомагати одне одному: на аптечних коробочках з’явилися кольорові наліпки від сусіда, а в Канцелярському магазинчику — поради, як зберігати здоров’я під час творчості.

І мешканці більше не обирали між «одним» і «іншим». Вони заходили в обидва — бо розуміли: здоров’я і натхнення завжди йдуть поруч.  

Коли бруківка замислилась

Головна Вулиця міста Ф. завжди була як струнка мелодія — вела від Вокзалу, наскрізь, до річки зі срібними рибками. Люди йшли нею, закохані шепотіли ніжності, діти гасали з повітряними зміями, а каштани кидали на неї свої блискучі плоди.

Та одного ранку бруківка, що вже століття лежала рівно, замислилась. Вона слухала розмови перехожих, відчувала кроки, і раптом її пройняла тривога:

— А раптом я веду людей не туди?.. Може, вони шукають щось більше, ніж парк і кав’ярні?

І тоді щось неймовірне сталося: бруківка взбунтувалась. Вона піднялася хвилями, немов море під час бурі. Камінці посунулись, доріжка закрутилась, і всі в місті Ф. завмерли: хтось перечепився, хтось розгубив парасолю, а поштар Петрик завис у повітрі з пакетом у руках.

— Гей, Головна, що з тобою?! — вигукнула лавка біля аптеки.

— Я... просто хочу впевнитись, що ми йдемо правильним шляхом, — тихо промовила бруківка.

А бурхливі підземні влди під повернею дороги навіть на мить завмерли, прислухаючись…

Тут з крамнички старих карт вийшов пан Тарас, хранитель Чарівної Карти Міста. Він погладив бруківку долонею і сказав:

— Рух — це добре. Але справжній шлях — не завжди прямий. Іноді, щоби знайти напрям, треба зупинитись. А ти, бруківко, вже дала нам усім привід подумати.

Після цих слів бруківка поволі вляглася, камінці знову стали на свої місця — теплі, мов долоні старого друга. І хоча виглядала вона як раніше, в її вигинах з’явилася м’яка хвилястість, немов легке нагадування: навіть дорога має душу.

Відтоді містяни іноді зупинялись посеред вулиці, вдивлялись у горизонт і ставили собі запитання: «А чи я йду туди, куди насправді хочу?»

І саме тому місто Ф. ніколи не ставало буденним. Воно жило, дихало, відчувало разом зі своїми мешканцями.

Магнолія з Півдня

У парку міста Ф., де повітря завжди пахло м’ятою і свіжою травою, де каштани лагідно спілкувались із голубами, з’явилась одного осіннього дня... Магнолія. Вона приїхала з теплих країв у великій дерев’яній діжці, прикрашеній стрічками. Дерева старожили здивовано поглядали на новеньку.

— Що за тендітне створіння? — буркнув старий Ясен.

— Вона така витончена... — прошепотіла Береза. — Але як же вона переживе зиму?

Магнолія тремтіла від страху. Вітер із півночі вже посилав прохолодні подихи, а вона згадувала сонце й пісок, шум цикад і лагідні вечори.

Та мешканці міста не залишили її наодинці з морозами. Хтось приніс старий вовняний шарф і обмотав стовбур. Хтось щовечора підходив і розповідав казки, щоб їй не було страшно. Діти клали біля неї горішки і листя — «щоб було м’якенько», казали вони.

А під Новий рік Парк зробив щось надзвичайне. Ліхтарі навколо Магнолії почали світити теплим, жовтим світлом, неначе дбайливе сонце. Кожен промінчик лагідно торкався її гілок, і вона вперше за довгу зиму... не здригнулася від холоду.

Весною ж сталося диво. Магнолія розцвіла. Її ніжні рожеві та білі квіти розкривалися, мов зітхання — кожна з них була як подяка, як усмішка, як спогад про любов.

Городяни приходили до парку з фотоапаратами, букетами і просто — з відкритим серцем. Молодята фотографувалися біля неї, діти малювали її в альбомах, а старенькі казали:

— Це не просто дерево. Це надія, яка розквітла.

І кожної весни Магнолія шепотіла вітром:

— Я з вами. І я вже — звідси.

Пташине повернення

Коли над містом Ф. танули останні сніги, і з каштанів починали просинатися липкі зелені бруньки, повітря наповнювалося особливим очікуванням. Це був час, коли небо знову ставало домом для тисяч крил.

Першими поверталися шпаки. Потім з’являлись припутні — великі, поважні, з поглядом спогадів. Вони сідали на старі ясени в парку і уважно прислухались до нових історій міста. Їхній воркіт був схожий на колискову.

Та найурочистішим моментом було повернення лелек. Їхні великі білі тіла, чорні крила і довгі червоні дзьоби ставали символом відродження. Старий димар на хлібозаводі знову приймав свою пару, що щороку гніздилася там. Люди навіть ставили лавку поруч, аби спостерігати і загадувати бажання — бо лелеки завжди приносять добрі вісті.

А далі приходила горлиця. Її спів — м’який, задушевний — лунав над садами, мов пригадування про щось важливе, майже забуте. Вона сідала на дріт поруч із старою бібліотекою й співала, коли школярі готувалися до іспитів, коли хтось уперше йшов на побачення або читав листа з далекого міста.

Ближче до травня зявлялись ластівки. Вони стрімко розрізали повітря, мов блискавки, і миттю знаходили свої старі гнізда