Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

І кожного весняного ранку, коли сонце ще тільки торкалося даху школи й вулиці ще дрімали, з неба спадали пісні. Різні, ніжні й дзвінкі. Вони змінювали одне одного, мов сторінки книги, яку читає сам вітер. І тоді навіть найдивніше серце у місті Ф. ставало трішки теплішим, трішки ближчим до неба.

Сонячний сквер і кам’яне серце всесвіту

У самому серці міста Ф., між Головною Вулицею та старою кав’ярнею з плюшевими стільцями, ховався скромний, але дуже особливий куточок — Сонячний сквер. Він мав цю назву не лише тому, що там завжди було багато світла, а ще й тому, що там час зупинявся на мить — щоб подихати спокоєм.

У центрі скверу бився струменями фонтан, з якого бризки води грали веселкою в ранковому сонці. Але найбільше захоплення викликала кам’яна куля всередині. Вона була темно-брунатного кольору, з мармуровими прожилками, і здавалася звичайною. Та лише для того, хто не знав її справжньої історії.

Бо всередині кулі, за давніми переказами, спочивав Філософський камінь — не той, що перетворює метал у золото, а інший, ще цінніший. Той, що відкриває шлях до розгадки Всіх Таємниць Світу.

Старі бабусі, що сиділи на лавках поруч, знали: коли місяць у повні, вода у фонтані тихенько шепоче. А якщо прислухатись дуже уважно, то можна почути відгомін відповідей на найпотаємніші питання. Але не всі — лише ті, що задані з щирим серцем.

Діти вважали, що куля жива. Вони клали до неї долоні і просили: «Хай мама більше не сумує», або «Хай татко повернеться з далекої подорожі». І місто, здавалося, слухало.

Один з юнаків, на ім’я Орест, навіть наважився дослідити кулю. Він ночами вивчав старі книги з Бібліотеки, намагався розшифрувати древні знаки на обідку фонтану. І одного вечора, коли вітер зірвав лист із каштана і він упав прямо в долоні Оресту, юнак почув голос: «Справжня розгадка — в гармонії». А куля м’яко засвітилася зсередини...

Відтоді він став філософом для всіх — не професором, а мудрим другом, до якого приходили за порадою всі, хто шукав сенс або світло в темряві.

Сквер Сонячний досі тихенько дихає водою і каменем. А вночі, коли все місто Ф. спить, іноді чути, як шурхотить кам’яна куля, повертаючись у снах.

Шлях до Світового Океану

Місто Ф. зручно розляглося на м’яких пагорбах, немов на зеленій ковдрі. А з тих пагорбів, ледь тільки пригріє весняне сонце, починають з’являтися струмки. Вони стікають прозорими стрічками, весело дзюркочучи поміж камінцями, корінням дерев і ніжних квітів. Їх так багато, що здається — самі пагорби плачуть від радості після зими.

Кожен струмочок має свою назву, хоч іноді тільки в уяві дітей: один — Сріблястий, інший — Дзвінкий, а третій — Загадковий. Вони всі мчать донизу, прямуючи до річки У., яка обіймає місто Ф., як лагідна мати. Річка У. — мов дзеркало для неба, де відбиваються і ластівки, і хмари, і сам настрій міста.

Та У. не залишається на місці — вона плине далі, зливаючись з іншою, більшою річкою, потім ще з однією. Всі вони ведуть до великої водної дороги, яка закінчується там, де вода зустрічає небо — в Світовому Океані.

І тому в місті Ф. завжди казали: «Навіть найменший струмочок має велике призначення». Бо кожна краплина, що пробігає повз коріння каштанів, крізь мох і трави, зрештою стає частиною великої водної родини.

Іноді діти ставили дерев’яні човники у струмки — з клаптиком паперу всередині, на якому писали мрію. Вони вірили, що їхні побажання попливуть далеко-далеко, і можливо, навіть досягнуть того далекого краю, де океан шепоче відповідь.

А старі рибалки розповідали, що річка У. пам’ятає всі історії, які їй розповіли струмки, і передає їх хвилям моря. І що одного дня, якщо прикласти вухо до мушлі, яку винесло на берег — можна почути дзюркіт саме того струмочка, що біг коло твого дому.

  Бо в місті Ф. все — частина великої гармонії, а кожен початок веде до чогось великого.  

Дощова краса міста Ф.

У місті Ф. дощі не приходять просто так. Вони завжди починаються з місією. І цього разу, коли важкі хмари повільно попливли над пагорбами, небо зітхнуло і... вперше за довгий час поглянуло на себе.

Йому стало цікаво: як воно виглядає? І коли перші краплі торкнулися бруківки, на площах і тротуарах з’явилися калюжі, мов чарівні дзеркала. У них небо побачило себе — синє, зворушене, з ніжними білими стрічками хмар. Воно аж зніяковіло, але так зраділо, що стало краще світити — навіть крізь дощ.

Дахи будинків, яким іноді бракувало уваги, раптом засяяли. Дощ ретельно змивав із них пил часу, залишки пташиного пір’я й осіннє листя, що ще затрималося. І раптом дах червоної школи заблищав так, ніби був щойно збудований.

А черепиця на Ратуші, мов усміхнулась небу — їй було приємно стати красивішою.

А клумби! Вони співали мовчазною квітковою симфонією. Пелюстки тюльпанів і нарцисів відкрилися до крапель, ніби хотіли напитись кожної. Фіалки захитались від вологи, а барвінки віддзеркалили кольори з неба — усе місто виглядало як живий живопис.

Водостоки, ці скромні трударі, трудились не покладаючи себе. Вони з шумом забирали зайву воду, змиваючи крихти, пилюку, непотрібні речі, навіть пару загублених гудзиків і старий квиток на трамвай. Місто стало чистішим — не лише зовні, а й у душі.

І тоді всі зрозуміли: дощ — це не просто вода з неба. Це мить оновлення. І навіть звичні речі можуть раптом засяяти, якщо на них подивитись під іншим кутом — або після дощу.

Так місто Ф. ще раз нагадало своїм жителям: краса — в простому, якщо побачити її серцем. І навіть дощ — художник, а калюжі — чарівні дзеркала!

Дзвін Ротонда — серце натхнення

У парковій рощі на схилі міста Ф., де каштани ростуть у мовчазній відчуженісті, серед квітів і затишку стоїть вона — білосніжна Ротонда. Її видно ще здалеку, бо світло, що грає на її колонах, ніби обіймає всіх, хто до неї наближається.

Та головне в Ротонді — це дзвін. Не великий, не громіздкий, а витончений, мов створений з самого ранкового серпанку й перших нот весняної симфонії. Кажуть, його відлито ще тоді, коли перші мрійники закладали каміння під місто Ф.

Кожного світанку, коли сонце тільки торкається верхівок дерев, Ротонда видає тихий, протяжний звук — дзвінок, що ніби співає світові: