Читати книгу - "Невдаха , Ігор Упс"

Сашко й Тьома ледве дотягнули ноги до дверей гуртожитку. Самокат лишився десь між контейнерами й ілюзіями.

— Якби я знав, що піца може так зруйнувати життя, я б вчився на стоматолога, — бурмотів Сашко, шкрябнувши ключем по замку.

— Все нормально, брате. Якщо нас не вбили — значить, ми на правильному шляху, — заспокоїв його Тьома, витягуючи телефон і вже набираючи пост:

“Щойно втекли від мафії. Висновок: завжди май з собою піцу. Вона може врятувати життя або хоча б затримати ворога. #доставкачисмерть”

У кімнаті було темно. Але Сашко відчував погляд.

— Магістр?..

— Тссс… — почувся голос із-під ковдри. — Хтось залишив сліди на енергетичному полі. Ви їх вели.

З-під ковдри з’явилася рука з пластиковим бокалом і газетою "Тайни Третього Ока".

— Боря, ми просто... ну... втікали. Від людей.

— Від людей?.. — Брови Магістра зникли під волоссям. — То були вони, правда?

— Якщо “вони” — це троє типів на “Шкоді”, то так.

— У них були татуювання?

— Так... рулетка, здається.

— РУЛЕТКА! — вигукнув Боря. — Це знак! Вони з Братства Азарту.

— Та яке братство? Це просто мафія з підпільного казино! — махнув рукою Тьома.

Магістр піднявся, в трусах із ведмедиками, з серйозністю оракула:

— Ви стали пробудженими. Вас побачили. А вони не забувають.

— Хто "вони"?

— Ті, хто вважає вас копами.

Сашко з Тьомою завмерли.

— Ну, типу копи під прикриттям?

— Саме так. Бо що може пояснити, чому ви знали, куди йти? Чому камери були ввімкнені? Чому самокат втік — а вони впали?

Сашко сів на ліжко.

— Ну, блін... Як тепер жити?

— Тепер ви або змінюєте обличчя, або планету. — Магістр зробив ковток зі свого бокала. — Або… ідете до кінця.

Тиша.

І тільки гурррурур за вікном.

На підвіконні сидів Гриша. І тримав у лапці… маленький лотерейний квиток.

— Що це він?..

— Це теж знак, — сказав Магістр. — Вам лишилось або зникнути. Або виграти джекпот.

Сашко розгріб із пакета залишки їжі — трохи холодної картоплі-фрі, кетчуп, і якийсь бутерброд, що давно втратив свою форму. Тьома дістав з-під ліжка пачку інстант-локшини й кинув у чайник кип’ятити воду.

— Слухай, а якщо серйозно... — сказав Сашко, жуючи щось схоже на серветку. — Якщо вони реально думають, що ми копи?

— Ну то ми граємо в гру, — підморгнув Тьома. — Типу Доставка Undercover. У кожному пакеті — прослушка. У кожному тостері — підозра.

Сашко потягнувся до старого тостера, що стояв на підвіконні.

— До речі про тостер… може зробити нам грінки?

— Я б не радив, — сказав Магістр, що вже загортався у ковдру по-єгипетськи. — Він може бути порталом. Або мінімум, мати пам’ять.

— Та ну, це ж просто... — клац.

Світло в кімнаті мигнуло.

— Блін… — встиг сказати Сашко.

І тостер загуркотів. Закрутився. Спалахнув. Вистрелив тостом просто в стелю, де той прилип і почав повільно диміти.

— Казав же, — спокійно прокоментував Магістр. — Енергія пішла не туди.

— У тебе є щось знеболююче для мозку? — запитав Сашко, витираючи кіптяву з обличчя.

— Локшина буде, — відповів Тьома, заливаючи кип’яток у пластикові стаканчики.

Гриша ще сидів на вікні. Лотерейний квиток зник. Тепер він тримав… мініатюрну виделку.

— Та чого він постійно з реквізитом? Він що — сценарист мого життя? — пробурмотів Сашко.

Магістр заснув у позі лотоса.

А Сашко дивився на обгорілий тостер, відчуваючи, що це ще не кінець. Це тільки аперитив. І локшина — не найгірше, що з ними станеться цього тижня.

— Ну що, вечеряємо? — сказав Тьома.

— Як на останній... — зітхнув Сашко.

Тост остаточно відвалився зі стелі і впав прямо в локшину. Ідеальний фінал дня.