Читати книгу - "Невдаха , Ігор Упс"

Вранці було тихо, аж підозріло. За вікном гуркотіла весна: голуби гули, як дрилі, сміттєвоз співав задушливе танго заднім ходом, а хтось у дворі ніс у пакеті коропа й казав йому: “Тримайся, брат, ми всі тут в'язні системи”.

Сашко прокинувся від звуку ключа в дверях.

— Боря?.. — прошепотів він, розплющуючи око.

— Це не Боря, це твоя карма, — пролунало жіноче з коридору.

У дверях стояла Ліля. Колишня. В валізах, з сонцезахисними окулярами на лобі, зі зневагою в очах і паспортом у зубах, наче Рембо, тільки з менше надії.

— А-а… привіт, — Сашко автоматично прикрився подушкою, як римський легіонер — щитом.

— Я тільки по речі. І по самоповагу, якщо вона тут ще не спалена, — холодно мовила Ліля. — Ти все той самий. Все той самий халепа-мен. Як тостер? Чайник?

Сашко глянув на підвіконня. Там димів шматок хліба, на якому хтось кульковою ручкою написав “БУЛО І БУЛО”. Поруч лежала запальничка з написом “Палає не тільки хліб”.

— Нормально... тостер зараз в режимі “випадкова агресія”.

— Я їду в Польщу, Сашко. Там є перспективи. Там сортують сміття. А тут — тільки ти.

— Ну, вибач, що я не Європа...

— Ти навіть не передмістя! — відрізала вона. — Ти гуртожиткова пастка часу!

Вона почала збирати свої речі: фен, зарядку, книжку “Як вийти з токсичного минулого”, плюшевого їжака з підписом “Нам ніколи не їжак”, маленьку пляшечку сліз — сувенір із Буковелю. Хотіла ще прихопити плед з ведмедиком.

— Це ж твій подарунок! — прошепотів Сашко.

— Добре, залишаю. Нехай нагадує тобі про наші теплі помилки.

З-під ліжка виліз Боря в рушнику, з каструлею на голові й філософським поглядом дельфіна після бурі.

— Політ у Польщу — це втеча. Справжнє пробудження — тут, — глибоко прорік він, — серед шкарпеток і страху.

— Що це було? — прошепотіла Ліля, витріщившись на каструлю.

— Філософія. І цвіль. У нас тут все в одному, — зітхнув Сашко.

У вікні знову з’явився Гриша. Цього разу він тримав… мініатюрний польський прапорець і, здавалось, співав щось схоже на “Sto lat”.

— Навіть голуб знущається! — вигукнула Ліля. — Бувай, Сашко. І якщо колись знову загориться тостер — знай: я не шкодую.

Вона грюкнула дверима так сильно, що з полиці впала чашка з написом “#1 бойфренд (умовно)”. Від удару з неї вилетіла чайна ложка, зробила кульбіт і впала в миску з вчорашнім супом. Суп, ніби протестуючи, запукікнув.

Тиша. Тільки легке шипіння локшини, яка знову закипіла без причини, як злість, що живе у каструлях.

Сашко сів на ліжко. Зітхнув. Погладив плюшевого їжака.

— Хоч ти мене не покинеш, їжачок.

— Їжачок — це ключ, — прорипів Боря і знову зник під ковдрою, залишивши після себе запах чебрецю і алкоголю.

Тьома прокинувся, витер очі й подивився на сцену:

— Що, знову драма?

— Та так… просто мене кинула дівчина, філософ заліз у каструлю, а голуб підтримує Польщу.

— Ага. Звичайний понеділок. До речі, в тебе локшина кипить самостійно. Це вже третій день. Думаєш, це нормально?

— Може, вона просто теж хоче втекти.

— Хоч би не в Польщу…

— Вона казала, я халепа-мен.

— Та ну. Халепа-мен — то звучить як супергерой. Просто в тебе суперсила — обіймати дно. Але з харизмою.

Сашко знову зітхнув.

— Може, колись хтось мене оцінить…

— Та ти що! Я тебе вже включив в новий пост для “Доставка чи смерть”: “П’ять способів втратити дівчину, філософа і здоровий глузд — історія одного понеділка”. Буде вірусно, брате!

— Головне, щоб не вірусне.

— В цьому гуртожитку — це ще питання.