Читати книгу - "Пісок забутих богів, Катя Губська"

Коли перший промінь сонця торкнувся піщаних схилів південніше Луксору, джип, вщент наповнений спорядженням, мчав по запиленій дорозі, залишаючи за собою тонку хмару пилу. Грейсон тримав карту на колінах, а очі його постійно поверталися до зображення — храм, вирізьблений на скелі, частково занесений піском, майже зниклий із часу.

— Ми наближаємось, — тихо мовила Лейла, вдивляючись у горизонт. — Згідно з написами, цей храм називали "Двері до правди". Його охороняли жерці, які мали владу над… зважуванням.

Грейсон кивнув. В голові все ще крутилися слова: "Зала Осіріса справді існує".

Вони зупинилися біля невеликого пагорба. Під палючим сонцем, серед порожнечі, відкрився вузький прохід, наполовину завалений камінням. Лейла стала навколішки, відсовуючи пісок — під ним виявилася плита з тим самим символом, що був на скарабеї.

— Це воно, — прошепотіла.

Грейсон доторкнувся до плити. Вона тремтіла ледь помітно — наче реагуючи на їхню присутність. І в ту ж мить пісок навколо почав осідати, повільно відкриваючи спуск униз — до забутої зали.

— Далі буде складніше, — сказав Грейсон, поправляючи рюкзак і витягаючи ліхтар.

— Але й важливіше, ніж будь-коли, — відповіла Лейла і пішла першою.

Під їхніми ногами відкрилася тиша глибокого проходу — і попереду чекали таємниці, яких не торкалося світло тисячоліть.

Повітря стало густішим, важким, як у закоркованій гробниці. Ліхтарі Грейсона та Лейли висікали з темряви обриси давніх стін. Камені довкола були вкриті пилом, але під ним чітко проступали знаки — древні гліфи, вирізьблені з одержимою точністю. Скарабеї, ока Гора, символи Маат — всі вони змішувалися в єдиному фресковому потоці, що тягнувся донизу, у самісіньке серце храму.

— Тут хтось був... але дуже давно, — прошепотіла Лейла, вказуючи на обвалене каміння з відбитками давніх пальців. — Це місце... охороняли не тільки пастками.

Грейсон зупинився перед вузьким проходом. Плита на підлозі перед ним була чистішою за інші, ніби її щойно хтось протер. Інстинкт підказав — не ступай.

— Пастка, — сказав він. — Тискова.

Лейла вже відкривала свій нотатник, де були замальовки з подібних гробниць. Вона знайшла відповідну схему.

— Так, ось тут — механізм, який активує стріли… або щось гірше.

Вони акуратно обійшли небезпечну плиту. Грейсон помітив ще дещо — ледь видимий каркас у стіні. Торкнувся — і механізм із глухим скреготом зрушив. Секція стіни повільно відкрилась, оголюючи вузький хід униз — спіральні сходи, висічені прямо в скелі.

— Це не в головному плані, — Лейла була здивована.

— Значить, хтось не хотів, щоб ми це знайшли, — відповів Грейсон. — Або, навпаки, дуже хотів. Для тих, хто зможе.

Сходи вели глибше, до центрального залу. Там, у величезній підземній камері, стояла колосальна статуя Осіріса. Вона тримала терези — але замість двох чаш на ланцюгах висіли два старовинні саркофаги. Кам'яні. Закриті.

— Це і є Зала Зважування… — Лейла ледь дихала.

Символи на підлозі світилися ледь помітним світлом, ніби живі. Скарабей у руці Грейсона почав тремтіти. Він підніс його ближче — і відчинилися ще одні двері внизу статуї.

— Там ще щось є, — сказав він. — І щось чекає, щоб його пробудили.

У коридорі за статуєю вже не було фресок. Тільки чорні камені, покриті слідами від кігтів… чи пальців, які хотіли вирватися.

— Тут відбулося щось, що мало залишитися похованим.

І тоді вони почули звук. Спершу — ніби шурхіт піску. Потім — стукіт. Регулярний. Немов серце, що знову почало битись.

— Це не просто зала суду, — прошепотіла Лейла. — Це місце пробудження.