Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Коридори палацу зустріли Амілію звичною тишею, яку порушували лише її рішучі кроки. Вона майже увірвалася в королівський кабінет, навіть не чекаючи дозволу. Королева сиділа на своєму місці, спокійна, мов статуя, лише легкий нахил голови свідчив про її зацікавлення.

— Ну що він знову? — коротко запитала вона, навіть не піднімаючи погляду від документів.

— Як завжди, двозначні натяки й пихате мовчання! — з досадою видихнула Амілія. — Але цього разу він сказав дещо цікаве. Корабель з чорною ванасою, який ми відпустили. Імовірно, щось було не так із вантажем... або з пасажирами. Але він, як завжди, обірвав фразу на півслові.

Вона нервово стисла кулаки.

— У нас риба була на вудці, а ми її впустили — дослівно! — додала, злісно зітхнувши. — І навіть це не пояснив толком!

Королева відірвалася від письма і спокійно подивилася на неї.

— Цікаво... — її голос був м’який, проте з відтінком тривоги. — Це вже друга згадка про чорну ванасу за останні дні. Ізольда доповідала, що Ніліан зараз саме займається розбором цього питання... можливо, він уже щось знає.

Королева на мить замовкла, глибоко вдихаючи.

— Завітай до нього. Може, він проллє трохи світла на ці події. Та й ти, може, трохи відпочинеш, — сказала вона, вже м’якше, з ледь помітною турботою в голосі.

Амілія мовчки кивнула, відчуваючи, як роздратування потроху змінюється хвилею тривожної цікавості.

Смутна Башта здіймалася над палацовими садами, мов тінь із забутого сну. Сама її назва, хоч і давня, завжди викликала в Амілії якусь тривожну нотку в душі — щось між повагою та настороженістю. Вежа не мала зайвих прикрас — лише темний камінь, мовчазні стіни й вузькі вікна, крізь які рідко пробивалося сонячне світло.

Амілія піднімалася сходами швидко, майже не зупиняючись. В голові все ще лунав голос Кліда. «Корабель з чорною ванасою»... Як вона могла не звернути на це уваги раніше?

Повз неї проходили мовчазні магістри, учні й чергові спостерігачі — всі уникали погляду й не наважувалися заговорити. Ця башта мала свою атмосферу: кожен крок тут звучав трохи гучніше, а кожна думка — ставала трохи темнішою.

Нарешті, на останньому поверсі, двері до Ніліанового кабінету. Вони були розкриті — характерна ознака того, що він не проводить ритуали або дослідження з небезпечними наслідками.

Амілія постукала, проте відразу ввійшла.

— Маю інформацію, яка, можливо, і не зацікавить тебе, але все ж. — мовила з порогу, намагаючись приховати втому.

У кімнаті стояв тонкий запах магічного пилу та старих книг. Посеред хаосу з нотаток, скляних колб та мерехтливих сфер, сидів Ніліан — зосереджений, напружений, весь у звичних чорних шатах, його руки світилися слабким блакитним сяйвом — ознака активної енергії.

Атмосфера в кімнаті була холодною й напруженою, немов повітря саме насторожено прислухалося до думок її мешканців. Проте цю тишу раптово й безцеремонно зруйнувала Ребека — вона влетіла до кімнати з купою книг і сувоїв, що загородили її повністю, мов фортеця з пергаменту.

— Нічого нема! А вони їх відпустили! Я ніколи не повірю, що їм справді треба була Ванаса для свічок! — вигукнула вона так голосно, що кілька склянок на столі підстрибнули.

Її очі спалахнули обуренням, поки вона намагалася втримати рівновагу й не розсипати свої папери. Та, завваживши Амілію біля вікна, де та стояла трохи осторонь, її голос одразу змінився.

— Ох! Аміліє, що ж ти тут робиш?

— Послала королева, — відповів за неї Ніліан, не відриваючись від столу. Його тон був різкий, майже крижаний. — Але так і передай їй, що нічого корисного ми не знайшли!

— Це, звичайно, правда, але заспокойся трохи, Ніліане, — м’яко втрутилась Ребека, обережно опускаючи книги на найближчий стіл.

— Що я тільки не робив з тою ванасою! — буркнув Ніліан, і вперше за довгий час в його голосі прорвався щирий гнів. — Я розібрав її на молекули, наклав розкладення, перевірив на кожну можливу алхімічну відповідність! Але вона — звичайна. Звичайна!

Амілія стояла мовчки. Вона ніколи не бачила Ніліана таким. Завжди стриманий, холодний, мов різьблений з каменю, він зараз майже кипів зсередини. Його очі палали тим самим відчаєм, що був звичнішим для простих людей, але аж ніяк не для нього.

І саме це тривожило її найбільше.

— Я не вірю, що це просто товар для свічок, — прошепотіла Ребека, порпаючись у записах, — хтось щось ховає. Ми шукаємо не там, де треба. Або не те.

— Це й так зрозуміло, — втомлено відказав Ніліан, проводячи рукою по обличчю. Його жести були різкими, нервовими. — Але поки ми не маємо зачіпки, це все лише здогади.

Амілія нарешті відійшла від вікна.

— Клід сказав, що ми впустили рибу, яку вже мали на гачку. Що саме ванаса була не випадкова. Що ми колись зрозуміємо — чому не варто було відпускати той корабель. Згадав "корабель з чорною ванасою"... — вона зупинилася, дивлячись на них обох. — І щойно це сказав, знову замовк.

Ребека перевела погляд на Ніліана. Той мовчав, але щелепа напружилася.

— Корабель з чорною ванасою… — повільно повторив він. — Хм. Це вже щось.

— Думаєш, є ще якісь записи по ванасі з аномаліями? — швидко запитала Ребека.

— Треба глянути в архів Південного порту, — відповів Ніліан. — Якщо це не була проста партія товару, десь мусить бути згадка. Ми ж не єдині, хто перевіряв судна.

— І корабель не мав бути видимий, — додала Амілія. — Була магія маскування. Але хіба це законно?

— Ні, — тихо відповіла Ребека. — І точно не для свічок.

Настала коротка тиша. Всі троє дивилися один на одного з однаковим відчуттям тривоги. Занадто багато випадковостей. І всі вони сходилися в одну лінію.

— Мабуть, прийдеться завітати до Південного порту, — врешті мовив Ніліан. — Якщо вже нас послали копатись, то копати будемо глибоко.

Амілія кивнула, і в очах її блиснуло щось знайоме — не просто зацікавлення, а жага докопатися до правди. Клід щось знав. І вони мали дізнатись, що саме.