Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Його пальці знову повільно барабанять по столу.
Раз, два, три… пауза.
Раз, два, три…
— Якщо тобі не підходить… двері там, — він киває на вихід.
Його голос твердий, як мармур.
— Більше шансів я тобі не дам.
Я повинна встати. Вийти.
Але мої ноги вростають у підлогу.
Бо найгірше — я знаю, що залишуся.
— Добре, — шепочу я, і власний голос здається чужим, ніби належить не мені, а комусь далекому, безвільному.
Він нахиляється трішки до мене і я більше відчуваю його аромат. Він з нотками теплого дерева і гіркої кави. Здається, я відчуваю його кожною своєї клітиною. Цей аромат б'є просто в голову і здається, що я пробую його на смак.
— Скажи це правильно, — його голос ніби електричний струм, яким приєднується до аромату.
— Що? — не одразу розумію.
— Скажи: я згодна грати в твою гру.
Я відкриваю рота, але слова десь літають у повітрі. Вони ніби кайдани, які все ждуть і ждуть, коли ж їх одягну на себе сама. Як пастка, в яку я повина встати добровільно.
Раз, два, три... Пауза.
Він терпеливо чекає. Дивиться на мене, як кіт на мишку. А що ж я можу? У мене хіба є вибір? Тут гарно платять... і можливо, тут я зможу нарешті вирватися з фінансових проблем.
Його гра. Його правила.
— Добре, — сказала, але мій голос не звучав впевнено, як би мені хотілося. Він ніби струмочок, якого заставили текти проти власної течії.
Куточок його губ здригається в ледь помітній усмішці. Це не радість. Це не тріумф. Це початок чогось, що змусить мене шкодувати.
— Вітаю, Карино. Гра почалася.
__________________________
Я виходжу з кабінету, стискаючи в руках папку з документами. Її краї впиваються в долоні, але я не послаблюю хватку. Ніби це єдине, що може утримати мене на плаву.
Коридор здається надто довгим. Холодне світло ламп ріже очі, відблискує на блискучих плитах підлоги. Повітря тут сухе, стерильне, але шкіра горить, ніби мене огорнуло полум’я.
Я зробила перший хід. І навіть не спитала, які правила.
На зустріч виходить секретарка — руда, з гострими рисами обличчя, у вузькій спідниці, що підкреслює кожен її рух. Її сорочка застібнута лише на кілька ґудзиків, залишаючи натяк на більше, ніж годилося б для офісу. Вона ковзає по мені поглядом — оцінюючим, важким, повним неприхованого презирства.
— Пішли, покажу твоє робоче місце, — каже вона голосом, солодким, як сироп. Але під тією солодкістю чується щось ще — єхидство, насмішка.
Я крокую за нею, рахуючи кроки. Раз, два, три... Пауза.
Цей ритм, ця повторюваність — вони не випадкові. Вони закарбувалися в мені з того моменту, як я переступила поріг кабінету Арсена. Його ритм. Його правила.
— Тебе він прийняв тільки через минуле, — шепоче вона, навіть не обертаючись. — Ти не дотягуєш до рівня цього офісу.
Її слова жалять, але я мовчу. Вона хоче реакції, хоче, щоб я відповіла, виправдовувалася, заперечувала. Але я не дам їй цього задоволення.
Вона зупиняється біля дверей невеликого кабінету. Відчиняє їх різким рухом. Усередині — кілька столів, ноутбуки, документи. Все чітко, стерильно, холодно. На стінах — жодного зайвого предмета, лише строгі годинники, що відраховують хвилини.
— Вони зараз на нараді, — кидає вона. — Тут твоє місце.
Я переступаю поріг.
Клітка.
Вона робить паузу. Я відчуваю її погляд, ловлю її задоволення від того, що вона ось-ось скаже щось важливе.
— Є одне правило, — її голос стає ще м’якшим. Ніби вона хоче змусити мене розслабитися, перед тим як вистрелити.
Моє серце пропускає удар.
— Яке?
Вона грає з чорним пером на своєму блокноті, нахиляє голову трохи вбік, спостерігаючи за моєю реакцією.
— Деякі розпорядження шефа ти отримуєш не через корпоративний чат. А особисто.
Моя голова помітно сіпнулася, і я чуть не зупинилася. Через її слова я ще глибше почуваюся в пасці. На що я підписалася?
— Як це? — мій голос звучить з цікавістю, хоча я відчувала страх, недовіру до всього, що тут відбувалося.
Вона стискає плечі, даючи мені зрозуміти, що вона сама не знає достеменно про що йдеться.
— Арсен Констянтинович взагалі цікава людина, думаю... ви це теж дізнаєтесь, — говорить нарешті, розтягуючи слова, наче пробуючи їх на смак. — Весь перший місяць новенькі виконують особливі доручення.
Щось у її голосі змушує мою тривогу розквітати всередині, мов чорна квітка. Її повільність, ледь помітна грайлива інтонація, те, як її погляд ковзає по мені, наче оцінюючи… Я розумію: вона говорить не просто про роботу.
Я хочу запитати ще, вчепитися в її слова, розірвати їх, розгадати, але в цей момент різкий звук телефону розтинає тишу. Вона навіть не зупиняється на секунду, не вагається — лише ковзає очима по екрану, і кутики її губ тремтять від схованої посмішки.
Вона виходить, навіть не глянувши на мене.
Двері зачиняються, відгороджуючи мене від відповідей.
Я залишаюся одна.
Сідаю за стіл. Мої пальці торкаються клавіатури, але вони не слухаються. Наче я розучилася друкувати, розучилася мислити.
Що це за гра і ці особливі доручення?
Коли чую кроки за дверима — напружуюсь.
— Заходьте, — говорю якомога впевненіше.
Тихо...
Знову чую, як за закритими дверима хто ніби прислуховується до кабінету.
Встаю і якнайшвидше відчиняю двері кабінету.
Навкруги порожньо, лише прибиральниця йшла з пластиковим відром по коридору. Вона навіть не глянула на мене.
Але раптом помічаю під ногами чорний конверт.
Без підпису.
Моє серце завмирає.
Я озираюся. Нікого.
Повільно нахиляюся, піднімаю його. Пальці розривають край.
Всередині лише один аркуш.
Перше правило: "Коли я покличу — ти прийдеш. Без питань. Без відмов".
Мої пальці стискають папір.
На звороті — його підпис: Арсен Констянтинович.
Його гра. Його правила.
Я вже зробила перший хід.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти моя гра , Мартін Штарк», після закриття браузера.