Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— Верзеш ти…

Щоправда, Євангеліє Цяпінського було надзвичайно рідкісним примірником. З набору були витягнуті «літерки», щоб лишилося пусте місце. Ясно, друк у Цяпінського був не той, що в Скорини. Бідний друк дуже бідного друкаря. І якомусь багатієві це не сподобалося. І він попросив одну таку книжку, тільки без «літерок», для себе. А на порожніх місцях замовив якомусь мініатюристові намалювати ті літерки фарбами і золотом. Щоб книжка мала багатший вигляд. І художник це зробив. Зі смаком і вмінням. Але щоб людина відчувала себе в небезпеці за якісь три десятки мініатюр?

— Розповідай, — сказав я.

Бо я вірив. Вірив цим стривоженим очам, трохи скривленому ротові, неспокійним пальцям, нервовій спині, натягнутій як лук (ось-ось вискочить звір).

— Ходять за мною весь час… За вікнами сніг витоптаний ранками… І коли з роботи повертаюся. Собаки нервують, як приходжу… Кілька разів помічав, що швендяють на пустирі якісь темні особи.

— Гаразд. Скажімо, за книгу. Звідки їм відомо, що вона в тебе?

— Мав дурість. Виставка була в лютому в публічній бібліотеці. Стародруки. З бібліотеки, та й з приватних зібрань також.

— І що?

— А те, — він усе-таки ковтнув захололої кави. — Я стою біля своїх і пояснюю. Стовбичить віддалік якийсь чоловік. Високий, років на вісім за нас старший, але ще не сивий, темний блондин. Обличчя буро-червоне, ніби засмаг, незважаючи на зиму. За типажем і одягом — ну, не розбереш: чи то сільський учитель, чи то голова сільради. Руки немовби не дуже спрацьовані, але все ж…

Мар'ян сьорбнув ще раз.

— І просить: чи не дозволите глянути? І така в його голосі поштивість, така непідробна повага до справжньої вченості, так хвилюється, аж червоніє, що я дозволив. Гортає як людина. Навіть занадто обережно. За верхній ріг сторінки. Придивлявся. Мало не читав деякі. Приємно було, що є люди, які хоч і не знають, а цікавляться, люблять.

Він сидів на тахті, на строкатому лельчицькому килимкові, і в напівтемряві волого блищали його очі. Каву він допив. Пальцями взяв у замок своє вузьке і сильне коліно.

— І ось тут перше, що мені не сподобалось. «І де ж це ви дістали?» — «На горищі в одного чоловіка серед непотрібних книжок знайшов». — «І невже це продають і купують? І ви, може, продали б?» — «Я шукаю… Не жалкую ні вух, ні очей, ні ніг. Купувати такі речі в мене купила нема. А продавати теж не продаю. Після моєї смерті всі ці речі, за винятком деяких, підуть музеєві мого рідного містечка». — «А-а, — і якась така скутість у його рухах, — то чого б тепер не продати?» Та й пішов… Дай сигарету.

— Шкідливо тобі.

— Порошкове молоко пити шкідливо… Не сподобався він мені під кінець… Немовби якийсь здоровий звір з металевими зубами обнюхав усе, розвідав і пішов… Треба було б усе це зараз віддати. Та не можу. Досі не міг. Несила було живому розлучатися з цим. Ти пам'ятаєш, як я все це збирав. Як у Воронці під руїни кляштора в замасковане сховище на череві лазив, як від оселедців рятував книжки, як мені мій Микола дістався, на якому дрова рубали, як мене під Слонімом у крем'яній шахті завалило, як я все це реставрував, пилом дихав, од хімікатів кашляв… Добро все це від смерті врятоване, помилуюся тільки до літа та й віддам. Опустіє хата… І не сюди віддам, на пилюку в запаснику, а у свій Руцьк. Там вони царями стоятимуть. Опустіє хата. Ну, та це мені ненадовго… Тепер уже скоро. Дуже скоро.

— Плюнь.

— Ні, братику, знаю. Тепер скоро.

— Не курив би.

— Не можу. Обмежую себе, а не можу.

Зім'яв сигарету. Гарний він, коли думає. Не те що моя варязька морда. І дурна ж ця клята молодиця, його колишня жінка. Ах, метелик сріблястий! Ах, сю-сю! Ах, славетний Іванський з гомеричними стегнами! Ах, Кафка! Ах, сцена! А сама ані в сцені, ані в Кафці, ані в зуб ногою. Як скаже, то ні з губи мови, ні з носа вітру. Гордилася б, що хоч один чоловік у сім'ї розумний. Я на її місці такого у пантофлю цілував би, як папу римського. Та вона, чув, і хотіла повернутися, але він не захотів.

— Потім дзвінок, — сказав Мар'ян. — Молодий інтелігентний голос (зараз усі інтелігентні): «Продайте». — «Не продається. Це майно музею в Руцьку, а не моє». І ще подібний дзвінок, іншим голосом. А потім мало не щоночі: «Продайте, продайте, продайте».

— Ти що, не знаєш, як телефонних хуліганів ловити?

— Спробував. Дзвонили з автоматів у різних кінцях міста. «Продайте! Продайте!»

— Набери одиницю і поклади трубку! Ніяка зараза не додзвониться.

— Не можу. Щоночі чекаю дзвінка.

— Що таке?

— В Юльки рак.

Юлька — це його колишня дружина. Отуди к лихій годині. Я мовчав. Одступили кудись погані думки про неї. Перед цим усі рівні. Мені було соромно.

— Вона про це ще не знала, коли хотіла повернутися. Лежить десь тепер у Гомелі. Гроші таємно надсилаю. Медсестра пише про все. Дзвонить. Каже: після операції легше. А я не вірю. Думаю щоночі: ось дзвінок. І все здається, ніби я про це знав і відштовхнув. Зараз би повернути. Та ні, не простить.

Боже мій, він ще й слово «прощати» пам'ятає, святий осел! І весь напружений, і весь тривожний — дідько б тебе, собачого сина, любив.

— Ну, про це годі. Вертатися їй до людини, яка в дорогу вирушає, нема чого. Одужала б тільки. — Його обличчя раптом стало рішучим. — І шкодувати за тим, що не відбулося, не випадає. А дзвінка чекаю. А замість нього — щоночі — вони. Знаєш, тривожуся я.

Любий мій, я це з самого початку побачив. І те, що погано. І те, що схожий ти на самотню бароккову скульптуру в моїй квартирі: на «Оповитого смутком» над твоєю головою. Страшні очі. І цей вінок. Як я цього не помітив! Завтра ж переселю його в іншу кімнату.

— І… боюся, Антосю. Ти знаєш, боягузом не був. Разом були в різній колотнечі.

— Знаю.

— А тут паршиво. Підходить хтось