Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

«Моя Міловице, я не знаю, як день перебути без тебе», – пам’ятаєш, говорив Ілько тобі?

«І я…» – несміливо шепотіла ти.

«Я… їсти не можу, як раніше, мати вже турбується, чи, бува, не захворів, хоче відправити мене до баби. І чого б то мені так сталося?» – питався.

«Ото дурненький! Це ж через любов!» – сміялася ти з нього, Міловице.

«Але ж ти теж мене любиш?» – Ілько брав тремтячою рукою твої долоні й заглядав у вічі.

«Люблю…»

«Як же швидко біжить час поряд із тобою!» – майже плакав.

«А я б хотіла, щоб ми були разом завжди».

«Будемо», – обіцяв.

А тоді, пам’ятаєш, Міловице, ви почали зустрічатися щодня й залюбилися так сильно, що не могли б не бути разом вже нізащо?

Ти вже навіть уявляла собі, Міловице, як будеш заміжньою молодицею, як щодня пратимеш Ількову сорочку й подаватимеш йому до столу миску гарячого борщу. А взимку, коли вже зробите всю роботу, будете сидіти з Ільком у своїй теплій хаті разом.

«У Ілька такі великі й грубі руки, він так мене ними міцно обіймає!» – шепотіла ти, Міловице, до молодшої на два роки сестри Ярини.

«І цілує?» – перепитувала Ярина.

«І цілує…»

«То ти вже скоро й заміж підеш?»

«Піду! А потім народжу дитинку!» – мріяла.

«А чи ж дуже багатий Ілько?» – пам’ятаючи материну «науку», перепитувала в тебе Ярина.

«Багатий…» – шепотіла ти Ярині на вухо.

От і мало ж так статися, щоб твоя, Міловице, мрія скоро здійснилася. Бо ви з Ільком були про все вже змовилися!

А весілля? То вже справа ваших батьків була!

Але ж, пам’ятаєш, Міловице, як почули про вашу змову Ількові батьки, то зразу ж вам у щасті й відмовили?

І тоді ви мусили зустрічатися таємно: Ількові батьки не хотіли, щоб син їхній оженився на тобі, Міловице…

Якось почав був Ілько зі своїм батьком розмову про женіння, так, здалеку, і той спочатку слухав уважно. Пригадуєш, як потім переказував тобі Ілько: його батько кахикнув голосно й навіть гукнув був до хати матір? А коли дізнався, кого саме хоче брати син, дуже розлютився. Батько голосно кричав, а Ілько, наслухавшись про «поганий той рід Гаврилюковий», як ошпарений, вискочив надвір і рішив перемовчати й до часу ще перечекати. Бо його батько, всі в селі знали, був дуже впертий.

Але потім таке вийшло, що далі тягти і чекати, що само собою щось переміниться, вже не було як. Бо ж до тебе, дорога Міловице, чомусь почав чіплятися дурник – Стасько, немолодий, але з багатої сім’ї сільський парубок, до того ж у своїх батьків одинак. Тільки ти, Міловице, з двору, а Стасько вже й тут.

«А можна біля тебе трохи пройти?» – заглядаючи в очі, запитував, винувато посміхаючись у жовті вуса.

«Йди собі від мене! Чого причепився?!» – сердилася ти на Стаська.

«А коли ж ти мені сподобалася?» – перепитував.

«То й що?»

«А то, що я прийду до тебе свататися!» – хвалився.

«Хто це тобі таке наказав?» – дивувалася ти з дурня.

«Моя мати! Ти їй, Міловице, сподобалася, і вона казала, аби я до тебе ходив».

Пам’ятаєш, як ти спочатку голосно сміялася зі Стаськових залицянь, Міловице, і не зважала на його слова?

Але коли твоя мати Горпина й собі почала часто говорити про те, які Стаськові батьки багаті і як буде добре їх невістці, ти злякалася…

«Мамо, а Стасько чомусь скрізь за мною волочиться», – необачно пожалілася ти матері.

«То це й добре! Ти придивися-но до нього, дитино, краще», – радила твоя мати.

«Але ж він дуже поганий, та ще й до того ж якийсь чудний», – пробувала ти, Міловице, відхреститися.

«А хіба ж чоловік має бути гарний? – щиро дивувалася твоя мати. – Як чоловік буде гарний, то він не втримається в хаті! Буде про себе бозна-що думати й шлятися по молодицях. А поганенький чоловік жінку шануватиме! До того ж Стасько багатий, він у батьків один син, і все залишиться йому! Я б тільки про такого зятя й мріяла. Добре подумай, Міловице! Бо будеш комизитися, в селі знайдуться дівки, живкіші за тебе. Хапай тепер своє щастя й добре тримай!»

А ти, Міловице, на такі материні слова тільки очі закотила.

Не те тобі було на той час у голові. Не про таке «багатство» ти думала.

Мріяла ти, бідна Міловице, про свого Ілька, бо й він був, хоч і не такий багатий, як Стасько, але й теж не бідний.

Та мати твоя наполягала й сердилася…

Якось увечері на сходинці розповіла ти про свої страхи Ількові, Міловице. А він довго й не думав:

«Давай, – сказав, – тепер і поженимось!»

А ти, Міловице, була б рада й сьогодні, але боялася: а що, як твої батько й мати дізнаються, що Ількові батьки проти такої невістки, та й собі навідріз спротивляться?

Але Ілько тоді наполіг:

«Я буду сьогодні увечері ще раз говорити з батьками, а ти, Міловице, – сказав, – теж кажи батькам, щоб готувалися до сватання».

Отож мусила ти набратися сміливості, дорога Міловице, та й розказати батькам про свою любов.

І пам’ятаєш, була ти в той день чомусь така рада, несамовита й дуже смілива? Певно, загадувала собі: як то гарно до вінця ти вберешся! Дівчата почіпляють тобі на голову квіти, будуть грати музики, всі дивитимуться тільки на тебе, молоду Міловицю! Жінки спечуть високий коровай, дівчата приберуть пишне гільце, і всі будуть виспівувати тобі весільних пісень! А тоді у церкві старенький батюшка Антоній надіне вам із Ільком на голови золоті вінці; скрізь по кутках будуть горіти свічки й співатиме хор на вашу честь…

«Вінчається раба Божа Міловиця рабові Божому Ількові…» – скаже врочисто перед олтарем батюшка.

А потім підеш ти жити до свекрухи та й станеш справжнісінькою господинею! Закрутиш собі на голові високо хустку, закачаєш рукави та й ну хазяйнувати – уже не дівка, а молодиця! Не буде мати тобою більше помикати, не будеш більше слухати батькового невдоволеного крику й буркоту. Бо буде в тебе, Міловице, вінчаний чоловік!

І думала тоді ти, Міловице, що як Ілько тепер тебе так сильно любить, то й після весілля будеш весела. А ще як народиться у вас дитина!..

Отак ти собі мріяла після розмови з Ільком, дорога моя Міловице!