Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже подобається, — усміхнувся Роберт Джордан. — Весь час на свіжому повітрі, дуже корисно для здоров'я.
— Мені вона теж подобалася, коли я був у ваших літах, — сказав Гольц. — Я чув, ви дуже добре підриваєте мости. По-науковому. Але я тільки чув про це. На власні очі я вашої роботи не бачив. Може, насправді ви нічого не вмієте. Скажіть, ви таки підриваєте їх? — Він уже дражнив Роберта Джордана. — Пийте, — він подав йому чарку іспанського коньяку. — У вас це справді виходить?
— Іноді.
— Глядіть, щоб із цим мостом не було ніяких «іноді». Та годі вже про цей міст. Ви й так усе зрозуміли. Ми дуже серйозні люди, тож гострий жарт нам не завадить. Послухайте, а чи є у вас дівчата по той бік фронту?
— Ні, на дівчат у мене нема часу.
— Е-е, не кажіть. Чим більше волі на службі, тим менше ладу в житті. На службі у вас багато волі. І, крім того, вам годилося б підстригтись.
— Я завжди так підстригаюся, — сказав Роберт Джордан. Він нізащо не погодився б ходити з поголеною головою, як Гольц. — у мене і без дівчат доволі мороки, — мовив він похмуро І додав: — А яку форму я повинен носити?
Ніякої,— відказав Гольц. — І підстрижені ви цілком пристойно. Я просто хотів вас подражнити. Ви зовсім не такий, як я. — сказав Гольц і знову наповнив чарки. — Ви думаєте — і не тільки про дівчат. А я взагалі не думаю. Навіщо мені думати?
Офіцер із його штабу, що сидів на стільці перед картою, пришпиленою до креслярської дошки, сердито буркнув йому щось мовою, якої Роберт Джордан не розумів.
— Ет, облиш, — сказав Гольц по-англійському. — Хочу жартувати й жартую. Я такий серйозний, що маю право жартувати. Ну, випийте і йдіть. Ви ж усе зрозуміли, правда?
— Так, — мовив Роберт Джордан. — Я зрозумів усе.
Вони потисли один одному руки, Джордан віддав честь і пішов до штабної машини, де старий уже заснув, чекаючи його, і вони проїхали по шосе повз Гвадарраму, причому старий так і не прокинувся, а потім звернули на Навасеррадський шлях і дісталися до альпіністської бази, де Роберт Джордан проспав три години, перше ніж рушити далі пішки.
Отак він і розлучився з Гольцом і в уяві своїй ще виразно бачив дивне біле обличчя генерала, до якого не приставала, ніяка засмага, його яструбині очі, і великий ніс, і тонкі губи, і голену голову в зморшках і шрамах. Завтра вночі дивізія збереться на шосе під Ескоріалом; піхота в темряві сідає на ваговози, що стоять довгими колонами; бійці з важкими ранцями й гвинтівками вилазять на машини; кулеметники вантажать у кузови кулемети; танки виїздять апарелями на довгі платформи транспортерів; у нічній темряві машини повезуть дивізію на вихідні позиції, з яких розпочнеться наступ на перевал. Але про це не слід думати. Це не його справа. Це справа Гольца. У нього є своє завдання, і про нього йому треба думати, треба детально обміркувати його й бути готовому до всього й ні про що не турбуватися. Турбуватися так само погано, як і боятись. Це просто ускладнює справу.
Він сидів біля струмка, дивлячись, як прозора вода тече між камінням, і раптом на тому березі побачив густу парость настурції. Він перейшов струмок, зірвав два жмутки, змив землю з коріння, потім знову сів коло свого рюкзака й почав жувати чисті холодні зелені листочки й хрумкі, гіркуваті стебла, потім став навколішки, пересунув кобуру, що висіла на поясі, за спину, так, щоб вода не замочила її, пригнувся, впираючись руками в каміння, і напився із струмка. Вода була така холодна, що аж зуби ломило.
А коли він підвівся, відштовхнувшись руками, і повернув голову, то побачив старого, що спускався до нього зі скелі. З ним ішов ще один чоловік, також у чорній селянській блузі й темно-сірих штанях — в цьому краї то була мало не якась уніформа; цей другий, простоволосий, на ногах мав сандалі на мотузяній підошві, а за спиною — карабін. Обидва стрибали з каменя на камінь, немов гірські цапи.
Вони підійшли до нього, і Роберт Джордан випростався.
— Salud, camarada[1],— сказав він чоловікові з карабіном і всміхнувся.
— Salud, — відповів той похмуро. Роберт Джордан подивився на його обличчя — широке, заросле густою щетиною, майже кругле; голова теж кругла, на короткій шиї, а очі маленькі й надто широко поставлені, і вуха маленькі, притиснуті до голови. Це був високий кремезний чоловік із великими руками й ногами. Ніс у нього був перебитий, і від кутика уст по щелепі йшов шрам, якого не могла приховати густа щетина.
Старий кивнув на нього головою й усміхнувся.
— Він тут хазяїн. — Він усміхнувся ще ширше, потім зігнув обидві руки в ліктях, немов напружуючи м'язи, і напівнасмішкувато-напівзахоплено подивився на чоловіка з карабіном. — Силач.
— Це відразу видно, — сказав Роберт Джордан і знову всміхнувся. Йому не сподобався цей чоловік, і в душі він зовсім не всміхався.
— Чи є в тебе яка посвідка? — спитав чоловік із карабіном.
Роберт Джордан відстебнув шпильку, вийняв із лівої нагрудної кишені фланелевої сорочки складений учетверо папірець і простяг його чоловікові з карабіном; той розгорнув папірця, глянув на нього недовірливо й покрутив у пальцях.
«Не вміє читати», — подумав Роберт Джордан.
— Подивися на печатку, — сказав він.
Старий показав йому пальцем, і чоловік із карабіном ще раз покрутив папірець, розглядаючи печатку.
— Що то за печатка?
— Ти ніколи не бачив такої?
— Ні.
— Їх тут дві,— сказав Роберт Джордан. — Ця СВР — Служби військової розвідки. А оця — генерального штабу.
— Так, цю печатку я знаю. Але тут наказую тільки я і більше ніхто, — сказав чоловік похмуро. — Що там у ваших рюкзаках?
— Динаміт, — похвалився старий. — Вночі ми перейшли фронт і цілий день ішли з цими рюкзаками через гори.
— Динаміт мені згодиться, — сказав чоловік з карабіном. Він повернув документ Робертові Джордану й зміряв його поглядом. — Так. Динаміт мені згодиться. Скільки ви принесли?
— Тобі ми нічого не принесли, — спокійно відповів Роберт Джордан. — Цей динаміт призначено для іншої мети.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 3», після закриття браузера.