Читати книгу - "Курва"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Курва" автора Христина Лукащук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 45
Перейти на сторінку:
що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі забаганки.

– Справді? – розчулююсь я.

– А чому б і ні? – задоволено.

Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.

– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.

– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.

– Уявляю… – приймаю правила його гри.

Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…

– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?

Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.

– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.

– З дівчинкою на ровері?[2]

– Так.

– Мені вона не дуже подобається.

Невже капітулює?…

– Зате вона подобається мені, – я не відступаю.

– Добре.

Отак просто?

Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фестивалю.

– Гарна? – запитую, не дивлячись на Павла.

– Так… – Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.

Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася. Ми по черзі, мов загіпнотизовані, всміхнулися до неї. Вона взяла біля стійки каву і залишила залу, де для неї не було місця.

Хоч як це дивно, дівчина нас об’єднала. Він узяв мене за руку. Я не опиралася. Нахилився устами до моїх скронь і обпалив, обеззброїв сумішшю гарячого подиху і таким рідним, бажаним, збудливим запахом свого одеколону.

– Мені час іти. Завтра зранку заїду за тобою. Зумієш спакувати валізу сама?

– Так.

Наче я до тебе ніколи не подорожувала.

– Доберешся додому сама чи викликати таксі?

– Дякую, доберусь.

Добре знав, що до мого помешкання не більше двадцяти хвилин неквапної ходи.

– Я розрахувався за каву, роботи зараз зарезервую. Забереш, як повернемося з відпочинку. Бувай. Вище хвіст!

Забереш? Чому забереш, а не заберемо?… Тут таки й справді щось не так.

– І тобі гарного дня.

Це все, на що мене стало в цю мить. Іноді розмови проходили у ввічливо-діловому тоні, і саме тоді зрозуміла – я не маю на нього впливу.

– Ти ще не йдеш? – радше чемно, ніж турботливо.

– Ні, я ще посиджу.

Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала поглядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.

Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?… Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказівок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

– Ти з нами їдеш? – телефонує шкільна подруга.

– Куди? – мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

– Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь – «так». У тебе все гаразд?

– Так. Усе добре.

– Їдемо у Свірж – святкуємо мій день народження.

– О-о-о, – протягнула я, бо геть-чисто забула про це. – Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, – не кліпнувши оком, брешу я в трубку.

Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

– Як знаєш. Якщо надумаєш – телефонуй. Завжди раді тебе бачити, – поспішає закінчити розмову Ірка.

Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», – кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини[3] і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?… Це не перша розмова, яка закінчується порожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?…

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми особливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрівшись…

– Ти як? – він, усміхаючись.

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обійми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму

1 2 3 4 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Курва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Курва"